Я знову сам, кiмната так порожня

Я знову сам, кімната так порожня,
Не світить місяць у моє вікно,
Я думав, чи щасливим бути можна?
Та щастю, мабуть, все одно.

У темряві махав руками злими,
Хотів схопити втрачені слова,
Та очі плачуть від нічного диму,
Дорога в’яжеться крива.

Свої…Чужі… Я заблукав думками,
Одну невдалу правду знаю я,
Не вірив у майбутнє я дзеркальне
І скоро черга вже моя.

Якісь незрозумілі линуть звуки
І за дверима чую я ходу,
Одягнений в свої останні брюки
Я в невідоме з гостем йду.

Він стишив крок: «Прийшли, твоє тут місце,
Готовий будь до болю і страждань»,
Його не стало, я надумав сісти
Та голос з неба крикнув : «Встань»!

Відразу грім і небо стало сірим,
Піднявся вітер, зайнялась трава,
Моє зникало невиразне тіло,
Але душа була жива.

Я не кричав, та й не хотілось більше,
Таке життя не коштує монет,
Я мрії заховав у сумні вірші,
У свій останній радісний куплет.

Я вас любив, а ви пробачте сина
І не потрібне ваше визнання,
Нехай рясніє під двором калина,
Щаслива буде прадідів земля.