Сирi дощi, для чого ви?
Щоб душу в горі потопити?
Я часто згадував, молив
За ту, ким я давно вже ситий.
Але душі вже не було,
Дощі лилися і не знали:
Любов ховалася в село,
У ті краї, де всі ще спали.
Хоч холод віяв там лісний,
Забули друзі мене давні,
Я повертався щовесни
В обійми і під крила травня.
Я землю рідну цілував,
Невинні ті, кого забули,
Сорочки порваний рукав
І так в галері до Стамбулу.
А де тепер від степу міць?
Була колись козацька слава,
Стояла як опора Січ,
А зараз віра й та пропала.
За що загинули сини?
За все оце, що бачу нині?
Уклін, звичайно, вам земний,
Але цей світ не такий синій.
Я не забуду ранні дні,
Коли відчув я вперше горе,
Як очі хмурились сумні
І як душа боліла хвора.
Я згадує, а дощик ллє,
Він проливає мої сльози,
Наспівує щось про своє,
У грім вливаючи погрози.
Веселий він, а я сумний
І, мабуть, житиму так далі,
Єдиний в світі вартовий,
З яким не бавляться кохані.
Свидетельство о публикации №112021210878