Майже звичайна, але королева,
Майже кохана, але не моя,
Знищить мене твоя юність сталева,
Прийме як грішного рідна земля.
Я заховався, закутався знову
В ніжність і ясність невтрачених мрій,
З часом змінилася думка і мова,
З часом зростав нерозбірливий біль.
Падали сльози і мокре обличчя,
Повне безмежних і в’ялих страждань,
Мріяло сумно про славу столичну,
Вічність богемну на хвилі бажань.
Тільки тепер ми не гаяли часу
І прогортали минулі листи,
Та вже розгублена пристрасті маса
І розійшлися нерідні мости.
Тільки тепер я зумів зрозуміти,
Скільки я втратив і що не знайшов,
Будуть сміятися голосно діти
У тих місцях, де я колись йшов.
Тільки вже сміх їхній я не почую
І не скажу, що когось я любив,
Так непристойно я світом кочую,
Так непристойно, та чисто я жив.
Майже звичайна, але королева
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112021210387
Свидетельство о публикации №112021210387
Рецензии