Шкільні роки так швидко пролетіли
далеко вже мій перший клас.
У тата, пам’ятаю, руки аж тремтіли,
коли до школи вів мене він перший раз.
Давно минуло вже шкільне кохання,
та завжди в пам’яті залишиться воно,
оте невміле і смішне зізнання,
як, наче, у невдалому кіно.
І звуки відлунали випускного вальсу –
за парти знов не сядемо вже ми.
Немає одинадцятого класу,
ніколи ми не станемо дітьми.
Сусід по парті вже дорослий дядько –
до мене в зошит більш не заглядає.
Уже на нього діти кажуть «батько».
Невже років шкільних більше немає?
Та ні! Дітей тепер вже я навчаю.
До школи кожен день лечу не перший рік.
Шляху віднині іншого немає,
ніж жити нею цілий вік
Так дивно мені інколи буває:
дитинство, юність, зрілі вже роки
до школи я іду й не знаю,
що обрана довіку в школу йти.
24.02.2008 р
***
© Copyright: Ольга Шевцова, 2012
Свидетельство о публикации №112020909468
Свидетельство о публикации №112020909468
Рецензии