Та лише тижня встачило мен

Та лише тижня встачило мені зрозуміти з ким я спілкуюсь щодня довгими зимовими листами, щоб вихлинулась з мене молитва:
- Батьку! Врятуй та збережи  відображення мого подиху у дзеркалі, котре має свій подих у моєму відображенні.
Але я не мала уявлення, що відображення має іншу, сміттеву, сторону, де пожовкле зрадами остогидлої, проте самостійної шуканини задля власної хіті, листя вкрило собою слабкі, та блискучі крихти весняного сонця, що майже змеркло, бо мрява смачно тим солнцем закусила свою безкінечну жадобу зрівняти з рівнем асфальту будь-яку вільнодумність, угледівши в тому загрозу виживання свого ега…

Не вистачить ні в кого забуття,
Коли  ганьбою душу боронили.
Душа – це не сховальник для сміття,
Не багнище для якісної гнилі.
Лише свічадо вчинку та тепла,
Що думка нараховує познати.
Родини річка та життя текла,
Щоб повернулась дужчею до Хати.

P.S.
Потреба, щоб згадати болю мить?
Гадаю, що дорожче їй Кохання,
Де якість слова щирого “любить”
Під масками не знає зволікання.
08.02.2012