Пройшло сто років з нашої розлуки,
Від того дня, як щезли всі надії…
Та пам’ятаю твої сильні руки
І нездійсненні легкокрилі мрії.
Дивився в очі весело і щиро,
Натхненно перетворював на казку
Моє життя, усталене і сіре.
Ти мною марив! Я ж носила маску…
Зірвать хотіла! Та усе боялась
Примарну нашу дружбу зруйнувати,
Ще й тішилась, що вчасно відірвалась,
Змогла до тебе пристрасть подолати.
Серце і розум. Вічна суперечка!
Вчинити правильно чи як велить кохання?
Обов’язок на боці не сердечка…
Біль приховати, знищити бажання!
Я не змогла тоді тобі сказати
І зруйнувати виплекану мрію.
Хотіла хоч на день твоєю стати,
Примарну дарувала нам надію.
………………………………….
Я так тебе кохаю, що не в змозі
Від вуст твоїх принадних відірватись.
Пройшло сто років, ми ж іще в дорозі…
Замовкни, розум! Оберу – кохатись!
Пройшло сто рокiв з нашоi розлуки...
© Copyright: Маргарита Шеверногая, 2012
Свидетельство о публикации №112020810784
Свидетельство о публикации №112020810784
Рецензии