Натурниця

Лив  дощ…  Теплий,  рясний-рясний.  Такий  буває  тільки  у  маю.  Стрімкі  ручаї,  схожі  на  гірські  потічки,  бігли  за  її  ногами.  В  них  було  так  багато  кольорів  –  золотого,-  від  сонця,  лілового,-  від  цвіту  бузку,  білого,  -  від  пуху  кульбаб,  зеленаво-жовтого  ,- від  пилку,  і  блаватного,  -  від  неба. 
Вона  не  тікала  від  зливи.  Їй  вона  подобалась.    Просто    знову  трапилась  нагода  заглянути,  забігти,  ввірватись  в  Його  майстерню,  в  невеличку  кімнатку  у  пів-півниці,  де  донестями,  дурманливо-п’янко  пахло  фарбами,  розчинниками,  сосновими  свіжими  підрамниками,  а  ще,  –  димом,  недопалками    і  кавою.  Як  вона  любила  цей  запах!  І  цю  кімнату,  з  одним  загратованим  віконцем  і  тріснутою  шибкою.  А  в  темному  невеличкому  коридорчику,  з  скрипучими  завісами  на  дверях,  вона  завжди  перечипалася  через  відро  наповнене  :  пустими  пачками  від  кемелу,  ганчірками,  просяклими  фарбами,  стертими  пензлями  ,  вщент    витисненими  тубками    фарб  і  пакетами  з-під  кефіру.  Металеве  відро  від  того,  що  вона  наскочила  на  нього,  дзеленчало,  перекинувшись  на  цемент,  вона  скрикувала  :«  Ой!»,  а  за  дверима,  в  кімнаті  Він  голосно  казав  :  «  О  !  ПрилЕтіла,  дивись  під  ніжки.  Забув  винести  сміття.  Шляк  би  мене  трафив…»  І  так  було  щоразу. 
Він  –  це  художник.    Вільний…  Тричі  розлучений,  розлючений  на  бувших  дружин,  сповідуючий    фрі  лав,  малюючий  пейзажі,  люблячий  дощ,  музику  Ліста,  пастельня  кольори  і…  її,  ту,  що  прибігала  у  його  майстереню.  Дарма,  що  їй  було  заледве  18,  а  йому  …  більше,  звичайно,  ж,  але  ніхто  не  знав  скільки.  Він  не  мав  віку,  мав  тільки  трохи  сивини  на  скронях,  бороду,  великий  срібний  хрестик  на  шиї,  вправні  міцні    і  завжди  теплі  руки,  що  цілком    ніколи  не  відмивалися  від  фарб.
Він  ніколи  не  малював  потретів.  Казав,  що  вони  йому  не  вдаються.    А  коли  вона  його  попросила    про  це,  -    дуже  розлютися.  «І  чого  б  це?»,-  все  думала  вона…    На  всіх  його  полотнах,  -  чи  то  писаних  олією,  чи  акварелях,  пастелях  –  скізь  був  дощ,  в  різних  гамах  кольорів,  в  різні  пори  року  і    дня  .  Тільки    місто  і  дощ…
Він    казав,  що  у  дощ  всі  кольри  звучать  по-іншому,  все  виглядає  чистим,  трохи  сумним,  -  і  таке  малювати  йому  до  снаги.
У  дощ  в  нього  завжди  був  піднесено-ностальгійно-мрійливий  настрій.  Він  тоді  був  ніжним,  щирим,  душевним,  як  ніколи.  Вона  любила  його  у  ці  хвилини,  -  до  нестями.  Але…  Ні,    між  ними  нічого    такого  не  було.    Але  було  інше  ,-  щось  тепле  і  трепетне,  щире  і  до  болю  ніжне.  Були  погляди,  дотики,  розмови,  усмішки    і…  навіть  кілька  невинних  поцілунків,  так,  у  щічку.  Тоді  вона  червоніла,  а  він  починав  раптом  настирливо  чомусь  мити  пензлі  у  металевій  банці  під-зеленого  горошку…    А  потім  вимикав  музику  на  старенькому  плеєрі  і  казав,  що    їй  треба    іти,  бо  у  нього    багато  роботи.
Ось    вона  знов  тут.  «Ти?»  Наче,  це  міг  бути  хтось  інший.  Він  дивився  на  неї,  мокру,  наче  курку,  в  прилиплій  до  тіла  світло-зеленій  суконці,  з  розтріпаним  волоссям,  з  якого  цюркотіла  вода.  Не  відриваючи  погляду,  поставив  біля      неї  старе,  обшарпане  шкіряне  крісло,  і  взявши  за  плечі,  сказав  :
«Так,  нарешті,  я  намалюю  твій  портрет.  Ні,  це  буде  портрет  з  дощем.  Знаєш,  як  воно  бути  натурницею?  Ти  ж  ніколи  не  позувала  художнику?  Це  довго,  нудно,  це  важко.  Зможеш?»,-запитав,  і  не  чекаючи  відповіді,  сказав:  « Але  ти  мусиш  зняти  сукню  і  все  інше,  і  сидіти  так,  як  я  тобі  скажу,  і  не  ворушитися,  розумієш…    Наче  б  то  під  впивом  якогось  його  гіпнозу,  вона  зняла  сукню…    Чомусь  не  було  соромно,  зовсім  ні.
«Не  витирай  і  необтрушуй  зі  себе  жодної  краплини  дощу,  чуєш,  в  них  вся  суть,  в  них  прозорість,  в  них  переломлюється  світло.» 
Вона  мала  сидіти  підібгавши  ноги  під  себе,  підпираючись  однією  рукою,  а  іншу,-  не  вимушено  і  сором’язливо  тримати  на  грудях,  але  так,  щоб  прикрити  тільки  один  рожевий  сосок,  а  очі  мали  дивитись  на  нього.  Він  казав  ,  що  в  очах  має  бути  пристасть,  гарячковіть,  бажання.
«Я  намалюю  твоє  мокре,  холодне    тіло  невинної  дівчини,  ціловане    дощем,  і  очі,  густо-зелені,    хтиві  очі  дорослої  жінки,  яка  в  цю  мить  хоче  злягання.  Не  дивуйся,  що  я    кажу  грубо,  пробач,  але  я  кажу  те,  що  буду  малювати.»
 До  її  горла  підступив  клубочок,  наче  проковтнула  не  вишневу  ,  а  абрикосову    кісточку,    не  могла  ворушитися,  прикипіла,  застигла,  остовпіла.  Вона  ще  ніколи  не  бачила  його  таким-  одержимим,  схибленим…А  він,  -  він  помітив    в  її,  широко-розкритих,  смарагдових  очах,  те,  що  і  хотів  бачити,  що  потрібно  було  йому  для  натхнення. 
Вона  не  знала,  чи  іде  час,  чи  зупнився?    Тіло  затерпло,  було  холодно,  тремтіння  хвилями  проходило  по  шкірі,  а  всередині  було  гаряче,  бентежно,  неспокійно.  З  волосся    краплі  ще  раз-по-раз  стікали  на  плечі,  на  груди,  лоскотіли  по  тілу  вниз,  зупинялися  на  згинах  стегон,  повільно  текли  далі,  по  рівчаку  стулених  ніг,  на  коліна.  Це  було  так  приємно  .  А  він  малював.  А  їй  не  хотілося  сором’язливо  прикривати  долонею  груди,  а  їй  хотілося  цією  рукою  пестити  своє  тіло,  бо  воно  хотіло  тепла  ,  а  може    і  не  тільки  тому.  А  він  не  міг  цього  робити  тепер,  та  чи  наважився  б?  Він  малював,  він  також  наче  пестив  її,  ту,  котра    на  полотні  ,  де  вже  доволі  ясно  вирисовувалися    обриси  натурниці.
   Вона  не  втрималася.  Її  руки  рефлекторно  торкнулися  власного  тіла,  вони  збожеволіли,  а  може    сама,-  вона.  Її  очі  дивились  в  його  карі,  запалені,  пристрасні,  проникаючі  в  неї.  Він  не  казав  нічого,  він  вже  не  малював,  пензель  впав  на  підлогу,  і  було  так  тихо,  лише  дощ.  А  потім  сталося  те,  що  мало  б  статися  між  чоловіком  і  жінкою.  І  його  руки,  які  він  не  встиг  витерти  ганчіркою  від  фарби  торкалися  її,  справжньої,   малюючи  на  білому,  тремтливому    тілі    дивні  знаки,  хвилі,  штрихи,  кола,  еліпси    -  блакитним,  білим,  зеленим,  жовтим…  І  ще,  і  ще,  і  потім.    Його  тіло  також    забарвилось  у  ті  ж  фарби  –  широкими  мазками,  плямами.  І  з"явилось  червоне,  хоча  його  не  мало  бути  на  полотні,  але  на  тілі  було.
А  портрет  з  дощем?  Він  так  і  залишився  розмитим  і  незавершеним.    Може  в  тому  і  його  сутність,  і  в  тому  його  щем.