Теорiя вiдносностi абсолютного спокою

Якщо  вам  невідомий  стан  абсолютного  ненав’язливого,    розрідженого  спокою,  такого  звабно-цнотливого,  який  виникає  десь  зсередини  і  розлившись  по  нейронах,    збуджує  всі  рецептори  до  нестями  ожививши  їх  чутливість,-    то  тут  про  це.  А  так  буває  уві  сні.
Кімната.  За  вікном  вишнева    хурделиця.    Світло  проникає  крізь  скло  заповнюючи    фотоспалахами  простір  куба  кімнати.  Адже  середовище  в  кубі  –  також  простір.  Інколи  навіть  дуже  щільний    для  двох… «Уява,  -  це  найголовніше,  воно  є  відображенням  того,  що  ми  притягаємо  у  своє  життя»*      Вона  .    Нічого  її  зараз  не  турбує,  жодні    подразники,  окрім  світла,  повітря.  Лише  відчуває  себе  і  свій  білий,  бавовняний  халатик  в  сині  дрібні  квіточки.  А  ще,  -  мокре  волосся  на  плечах  і  шиї,  срібні  дротики  кульчиків  з  білими  перлинами    у  мочках  вух.  І…  Тепло  Його    присутності.  Ота  присутність  хвилями  пульсує  у  просторі  і  часі.  Все  так  просто.  «Все  так    просто…  але  зовсім    не  так.»* Він  лежить  на  тахті,  просто  лежить  і  читає  журнал.  Уважно  так  читає.  Як  добре,  що  вона  може  спостерігати  за  ним.  Вона  сідає  на  краєчок  тахти,  підібгавши  під  себе  праву  ногу.  Щось  там  показує  і  говорить  телевізор.  Але  він  нікого  не  цікавить.  Їй  цілком  фіолетово  зараз  ,  що  діється  у  місті,  у  країні,  у  світі  і  Всесвіті.  Вона  сама  собі    –  Всесвіт.  Їй  не  хочеться    думати  про  минуле,  про  майбутнє,  яке    прийде  доволі  скоро,  бо  є    теперішнє,  тут  ,  вже,  зараз…І  це  діється  цієї  миті,  тепер,  вже.  Зрештою,  діється  те,  що  нічого  не  діється.  Все  у  стані  якоїсь  кисільно-просторової  зависі.  Просто    Вона  хоче  якось  Його  розворушити.  Хихикає,  про  щось  питає,  стріпує  з  волосся  крапельки  води.  І  чує    у  відповідь  таке  спокійне:  «  Угу,  угу…»  .  І    цього  достатньо.  Значить  він  тут,  таки  чує  її.  Ось,  вона  біля  його  ніг.  Перше,  що    прийшло  на  думку,  то  це,  що      дуже  захотілося  торкнутися  і  потеребити  йому  пальці.  Вона  торкається  їх    руками,  і  відчуває  кожну  дрібненьку  кісточку-фаланги:  проксимальну,  середню,  дистальну.  А    великий  палець,  -  має  тільки  дві  фаланги.  А  кожна  фаланга  складається  з  основи,  тіла  і  головки..  А  великий  має  назву  hallux.  А  оце,-  плеснові  кісточки.  Кожна  плеснова  кістка  має  тіло,  основу,  що  з'єднується  з  дистальним  рядом  кісток  заплесна,  і  головку  з  суглобовою  поверхнею  для  сполучення  з  проксимальною  фалангою  кожного  пальця.  Вона  досліджує  будову  його  стопи  і  все  це  говорить  вголос.  Її  пальчики  тереблять  йому  пальці  на  ногах.  А  шкарпетки  сірі  такі,  у  чорно-білу  кашку.  Ну  і  що?  Шкарпетки  не  заважають.  Вона  має  делікатні,  філігранні,  вправні  пальчики  і  дуже  чутливі  рожеві  пучки. «Лоскітно»  ,  -  каже  він  і  ворушить  пальцями  у  шкарпетках.  «Терпи,  -  бо  зараз  укушу,  -  то  буде  боляче..»,-  каже  Вона,  знову  стріпуючи  волоссям,  а  на  скельця  його  окулярів  падають  дрібні  краплини  води  з  запахом  лавандового  шампуню.  Її  тапочки  летять  із  ніг  у  різні  кути  кімнати.  Вона  забирається  на  тахту  і  риплять  старі  пружини.  Стягає    шкарпетки  з  його  ніг  і  гострі  зубки  впиваються  в  великі  пальці  ніг.  І…  Шелестить  журнал,  Він  хриплувато  сміється  і  щось  там  каже,  але  вона,  як  кішечка,  яка  грається  клубком  ниток,  випустивши  кігтики  від  задоволення,  -  вже  нічого  не  чує.  Її  руки  пірнають  під  його  сірий  плетений  светр,  і  долоні,  і  пальці  відчувають  гладкість  і  тепло  тіла,  ковзають  вище,  і  вже  пучки  намацують  невеликі  кружальця,    ще  гладкіші  за  шкіру,  і  на  цих  кружальцях  раптово    з’являютья  тверденькі-тверденькі,  маленькі-маленькі,  бруньочки  сосків,  які  обпікають  її  м’які  рожеві  пучки,  передаючи  імпульси  у  тіло,  яке  все  більше  стає  чутливим  до  світлових  фотонів,  і  з  черговим  спалахом  відбувається    хімічна  реакція  у  кожній  клітині  .  Яка?  А  така,  яка  каталізується  дотиками,  запахами,  звуками  і  теплом  інфрачервоного  світіння  тіл.  Не  витримують  застібки-затраски  на  її  халатику  і  трісь-трісь,  вони  самі  розстібаються,  але  вона  цього  не  помічає.  А  що  відбувалось  далі?  Ви  чекаєте  продовження?..  А  воно  відбулося  поза  часом  і  простором… 
Вона    обережно,  щоб  не  торкнути  нігтиками  ,  водить  пальчиками  навколо  бруньочок.  А  вони  наче  ще  твердішають.  Щось  стається  з  простором.  А..  У  ньому    дифузія  звуків,  зовсім  не  чутних,  лише  дихання,  вурчання  старих  пружин  тахти,  шарудіння  бавовняного  халатику  і  шерстяного  светра,  звуки  тертя-ковзання…  і  зміна  кольорів  фотоспалахів,-    на  лілово-молочно-білий.  А  час…    9год.8  хв.  Гм…  Якесь  знайоме  число.  Згадалось  g,    -  прискорення  вільного  падіння…  «Найпрекрасніше  з  усього,  що  ми  можемо  переживати,  -  це  незбагненне.»*
Вона  поклала    голову  на  його  м’яке  плече.  А  светр  зовсім  не  був  кусючим.  Її  долоня  лежала  на  його  грудях  і  відчувала,  як  протікав  час  через  тіло  ударами  серця  відліковучи  хвилини.  Ледь  здригалися    повіки.  Його  дівчинка  спала.  Не  важливо  де.  Важливо,  що  на  Його  плечі.  «Нема  простору    і  часу,  є  їх  єдність»*,-  так  вважав  Ейнштейн.



*Цитати  Альберта  Ейнштейна