Доки ти житимеш тебе низатиме смерч...

Доки ти житимеш – тебе низатиме смерч,
Біль недопитих терпких гарячих любовей.
Доки ти дишеш, поряд кохання та смерть –
Крила розкриті
                тих, що здіймаються вгору.
Жахом крижаним,
                відчаю ясним вогнем,
Видзвоном лунким
                в серце самотньої долі,
З криці сирої
                творять, гартують тебе,
Сталь заспіває
                Ескалібуром любові.
Темряви мури
                стримать не зможуть той меч,
Підступи злоби,
                лати з брехні та обману
Будуть безсилі
                в битві спинити твій лет,
Смертна надія,
                та не вмирає кохання.
Світлом любові ангели сходять з небес.
Як зберегти нам ангелів поряд себе?

          *    *    *

Скажи мені, куди ми відлітаєм
Крізь ночі місячні, крізь перші світлі дні?
Зима скорилася, зима уже конає.
Аж серце тьохкає, так боляче мені!
Мов птах сповитий в небо проростає,
Кривавиться крізь товщі марноти,
Крізь сіре марево,
            життя, що нас вбиває,
Вбиваючи – витворює світи.
Бо вільне серце – всесвітом зростає,
І дзвінку темряву поєднує в собі
Із сяйвом зір,
              що більшає, долає
І час, і простір – все це у тобі.
І ти в стражданнях, люблячи, не знаєш
Чому вогонь спалахує – люби!
Чому в очах закоханих стрічаєш
І цілий світ, і сумнів боротьби?
Скажи мені, чому не відлітаєш?
Чом так бентежно
                піснею летиш?
          *   *     *
Щовечора згасає дивний світ
Нескореним.
Щовечора зоря дарує диво.
Вмираючи, ми все таки живем
Бо любимо
           нездолано, єдино.

          *   *     *
Тиху зорю,
             теплого вітру обійми,
Звуки та крики
           міста й віддалених сіл,
Раптом вміщає
         серце бездонне та вільне,
Простір безмежний,
         поглядом Божим – в тобі.
Полум’я – вгору,
              свічкою,
                сяєвом лине,
Просто – не можеш
                дихати,
                щоб не любить


            *     *      *

Сліпуче стікає нам світло у очі,
За комір, під колір побляклих небес.
Усеоживаючий шириться простір,
І зблискує церква над простором десь.
Під Храм в небо тягнуться
          віттям дерева.
І кожна береза – стривожений храм,
Що лячно очікує гострого леза,
Щоб сплисти любов’ю та втратити страх.
І ми, розкриваючи широко очі,
Спинаємось вгору, вмираєм щоночі,
Щоб знову уранці скорятись вогням,
Щоб знову здійматись та зводити Храм.
Чому незбагненно так
                дивишся в очі,
Мій Храм, моє сяйво,
                крізь смуток дівочий?

           *    *    *
Уже добігають всі вітри до краю,
Уже догоряє остання зоря.
Чому ми приходим,
                чому помираєм,
Навіщо роки вишиковуєм в ряд?
Страждаєм, злітаємо,
                щастя шукаєм,
До істини зірки торуємо шлях,
Та суєтність, марність земну осягаєм
І знову зростаєм болючістю втрат.
Весь світ цей буремний, що горе здіймає,
Цей простір кривавий,
           підвладний вогням,
Викохує, знищує, пестить, вбиває
Надією тільки не милує нас.
Коли у людини надії немає,
То звідки їй знати коли помирать?
Коли не живеш ти і не помираєш,
Ти може і є,
                але тебе – нема.
І ніч така темна,
                холодна, безкрайня,
І тільки душа твоя
                бродить одна,
Блукає сновидою, пісні співає,
Та очі закриті не бачать вікна.
Там за занавіскою вогник палає,
Там, подих тамуючи, свічку трима
Єдина любов твоя.
                Світу немає,
Єдине що варте у світі – вона.
І там добігають всі вітри до краю,
Туди, засинаючи, входить зоря,
Бентежать, надбитим вікном калатають.
І вогник сполоханий
                серця торка,
Єдиного серця, що світ розділяє
І знову воз’єднує світло кохань.