А липень плаче на мої долоні,
Немовби літу вже його не жаль.
Палючі сльози капають на скроні,
По склу тече прозора ця печаль.
А вітер-свідок руки лиш розводить,
Зриває квіти подихом своїм.
Невже і завтра сонце також сходить?
Чи, може, все наснилося мені?
На жаль, не сон – то тихо липень плаче,
Бо знає: завтра вже його нема.
Тривога душу опекла гаряча,
Що завтра залишаюся сама.
Я сам-на-сам із серпнем буду жити,
Та все-таки я буду не одна:
В моїй душі завжди жагуче літо,
Без нього – то не я, а лиш весна.
Липень плаче
© Copyright: Надежда Теленчук, 2012
Свидетельство о публикации №112020500383
Свидетельство о публикации №112020500383
Рецензии