Недорослим

Збочене бачення світу.
Крізь призму Тебе.
Ненаситного. Ненаглядного.
Нескореного. Досі небаченого.
Оголеного. Як нерви.
Від кожного дотику ніжно зводить нутро.
І біль безконтрольний вилизує сильне тіло.
 Я безнадійна. І вени мої – метро.
 Гухкотить під шкірою, в скронях, між пальців.
В долонях.
За вікном бездоганно білим всі сліди давно замело.
Твої пальці – гарячі голки, а язик – недобите скло.
 Ріже шию від впадинки і до вуха.
Я вдихаю часто, мугочу – глухо…
Ти – вилизуєш піт, як кров.
Що струмує з рани.
 Що до сили волі, то ми – титани.
Я беру тебе усього.
 Що із цього буде? Що з нами стане?
Сама не знаю...
Ти малюєш заплутану карту бажань по тілу,
де зупинки – крапочки родимок,
 а шосе – розгалуження синіх вен.
Ми дійшли вже до «я не вдихаю», бо не маю сили.
Щоб не впасти в темряву, я тримаю тебе за руку, як ти просив.
І я правлю готові атласи,
прокладаючи раціонально короткий шлях,
 нігтиками, по твоїй широченній спині.
Поруч с тобою – дитина, у дуба тіні.
Бо кожному сну є свій неповторний час.
Зелень болота, ніч та сухі гілки,
я виринаю з цього, заплющивши очі.
Я тебе хочу. Я тебе дуже хочу…
викрик світанком ставить за нас крапки…