На неб т льки розмов - про море...

Стоїш уже у неба на порозі,
А сам, дурний, іще не бачив моря?
Дійшов вже майже до кінця і досі
Не випадало бачити на долю?

Коли стоїш на березі солонім...
І вітер рве... й солоний запах хвиль...
Це відчуття... свободи... В кольоровім
Калейдоскопі мовчазних зусиль.

І ця сльоза, що котиться щокою...
Від щастя, мовчазного каяття.
І поцілунок, що пече до болю.
А це, мабуть, уже кінець життя.

Так, слухай, небеса і кажуть
Лишень про море. Що їм говорить?
Мовляв, прекрасне, бескінечне навіть,
Словами не сказати цю блакить...

На небесах говорять про закати.
Як сонце поринало в хвилі раз.
І відчувалось, ніби жовті шати
Розкрилися із піднебесь до нас.

А сонце як тоді було червоне!
Червоне сонце! Думали, згорить!
Та море тихо прийняло, солоне.
Втопилось сонце - а воно шумить!

Догрілось, дожовтіло, допалало,
Зачервоніло й утопилось в морі -
Про це розмови, небо все це знало
І говорило на блакитній мові.

Там кажуть, як до чорта гарно
Спостерігати вогненну стихію,
Що поринає вмить червоним шаром
І більш нічого - тільки море й мрія.

Тоді щось мерехтить, немов з безодні.
Немов свіча дотленна щось говоре.
А ти, дурний, іще його не бачив?
На небі тільки і розмов - про море...