Лялька. частина друга

І  знову  понеділок…  Добрий  Чарівник  прокинувся    дуже  сонячним  ранком,  чи  то  полуднем,  чи  надвечір’ям    літнього  дня.  А  може  й  не  літнього  вже,  а  трохи  осіннього…  Принаймні,  сонце  було  ще  яскравим,    дерева  зеленими,  небо  синім,  будинок  навпроти  сірим,  вулиця  людною,  фіранка    зжовклою  ,  підвіконня  запорошеним…  Все,  як  завжди.  Добрий  Чарівник  не  слідкував  за  календарем,  за  часом.  А  навіщо?  Дні  тижня,  години,    аж  ніяк  не  впливали  на  дива,  що  робилися  ним  у  будь  який  зручний  для  нього  час.    Хіба…  світло  і  темінь  мали  значення.    А  пори  року…  Вони  самі  мінялися.  Коли  за  вікном  було  біло,  -  Він  знав,  -  зима.  Коли  зЕлено  -  літо…  Коли  ж    на  душі  було  паскудно,  тоскно,  щемно  і  «встрентно»  (  як  казала  сусідка  пані  Ядзя  з  першого  поверху),  -  то  була  осінь,  незалежно  від  кольорів  за  вікном.    Паралельні  навскісні    промені  світла  були  настільки  видимими  у  кімнаті,  що  йому  здавалось  вони  пронизують  не  лише  тіло,  -  душу,  просвічують  наскрізь.  Це  були  промені  осінньої  нерівноваги.  Дива  тоді  виходили  у  нього  дуже  дивними. 
Чарівник  помітив  саме  ці  промені,  в  яких  навіть  можна  було  вловити  кольори,  ледь  помітні.  Але  ж  він  був  не  простою  людиною,  а  Чарівником,  і  міг  помітити  ,  що  завгодно…  Сидячи  на  ліжку,    розглядав  порошинки,  які  повільно  літали-кружляли  у  повітрі  .  Він  ще  не  думав  про  сьогоднішні  дива,  які  мав  робити…  Він  ні  про  що  не  думав.  Він  так  умів.  А  потім,  захотів,  -  і  почав  думати,  одразу  про  все.  І  тоді  йому  хотілося  палити,  до  нестями  хотілося…  От  через  три  хвилини  перерви    він  почав  думати…  І  палити.    Відсунув  фіранку,  прочинив  навстіж  вікно.  Унизу  пані  Ядзя  виходила  з  під’їзду  вигулювати  свою  таксу,  дзеленчав    червоний    трамвай,  навпроти  у  вікні  худорлявий  хлопчина  грав  на  скрипці  нестерпні  гами…  Чарівник  сів  на  підвіконня  і…зрозумів,  відчув,  а  потім  побачив:    на  ньому  бракує  Ляльки.    Кинув  погляд  на  підлогу,  -  нема.  Намагався  згадати,  -  куди  він  її  подів,  переклав,  сховав?  Не  міг.  Чарівники  ж  також  бувають  забутькуватими.  Всі  ці  дива…  Вони  забирають  стільки  енергії,    то  й  не  дивно…  Кинувся  шукати.  Попід  ліжком,  під  столом,  на  шафі,  в  купі  одягу  на  кріслі,  -  нема.  Чарівник  відчув  себе  чомусь  дуже  самотнім  ,  покинутим.  Підвіконня  здалося    таким  пустим,    кімната  задушливою,  стеля  низькою…  Він  ходив  із  кута  в  кут,  гарячково  думав:  «Куди  вона  поділася?  Вона  ж  не  мала  ніг..  тобто  мала,  але  тільки  такі,  пластикові,  які  не  згиналися  в  колінцях.Вона  була  босою,  і  платтячко  рожеве  брудне,  і  волосся  її  руде  розчімхане  і  немите..  .  Він  так  і  не  встиг  її  скупати  і  заплести  тугі  косички…  Ні…  Це  дурниці,  він    не  встиг  довершити  дива…  Де  ж  вона?  Де?».
 «  Станься  диво…  Я  хочу  знати,  де  моя  Лялька?..»,  -  шепотів    Він,  але  диво  не  ставалося.  «Де  ти?  Куди  поділася!  Лялько!!!»,  -  кричав,  зірвав  фіранку  разом  з  карнизом.  «Довбана  полістиролова    забавка!  Ти  ж  не  могла  нікуди  піти,  ти  ж  мала  сидіти  отут,  на  підвіконні!  Та  ти  навіть  і  відгукнутися  не  можеш,    у  тебе  нема  язика,  голосу,  та  на  твоїх  устах  завжди  була  та  ж    сама  застигла,  фабрична    посмішка.  Та  хто  ти  така,  щоб  я  зараз  тратив  свій  час,  свої  сили,  нерви    на  пошуки  тебе?!  Та  пішла  ти  до  біса,  щоб  тебе  трафило!    Все…  Навіть  моє  диво  не  стається…  Бо  ти  пластикова.  »  Він  із  злістю,  відчайдушно  гримнув  дверима  і  збіг  сходами  униз  .  При  виході  із  під’їзду  зіткнувся  із  сусідкою  і  її  таксою.  Вони  здивовано  глянули  на  розлюченого  Доброго  Чарівника  однаково-круглими  очима  і  злякано  відсахнулися.  Зойкнув  трамвай,    трійко  обшарпаних    котів  заховалися    за  зелені    баки  переповнені  смердючим  сміттям.  «Певно  таки  не  п”ятниця,  бо  зазвичай  сміття  вивозять  саме  в  цей  день»,  -  чомусь  подумав…  Зупинився…  І  диво  сталося:  Чарівник  усе  згадав.  Тепер  залишалося  тільки  зробити  одне-єдине    диво:  позбавити  іграшку    душі…  Адже  він  був  добрим...  Чому?  А  хіба  ви  не  здогадуєтеся?  Що  ж  так?    Хм…  Щоб  Лялька    стала  просто    лялькою…
 А  її  полістиролове  лялькове  тільце  ще    довго  лежатиме  нетлінним    там,  на  міському  смітнику...