Ніч блукала поміж хатки,
Сонце спало,як малятко.
Вітер листячко топтав,
Крону дуба хилитав.
Осінь стукала копитом,
Вже чекали її квіти,
Роздягались,розквітали,
Літо свято проводжали.
День за днем все холодніше,
Все жовтіше й золотіше.
Кіт лінивішим стає,
А павук хатинку в*є.
Тільки мати не радіє,
Бо немає вже надії.
Тридцять років сина жде…
Жде і плаче і сумує,
Рік за роком все рахує.
Просить Бога про пощаду,
Про повернення до хати.
Та все марно,марно все.
То війна усіх забрала,
Так безжально,без обставин,
Без надій і сподівань.
Молодих та зовсім юних
Мужніх воїнів повсюди.
Всіх хоробрих партизанів
І людей із різних станів…
Сива,зморшкувата жінка
Цілий день коло барвінку.
Сльоза градом л*є за сина,
Не поверне вже дитину.
Тільки осінь розуміє
Ти переживань Софії.
Ливнем вікна облива,
Матері так співчува…
Туга...
© Copyright: Душка-Иванов, 2012
Свидетельство о публикации №112020411440
Свидетельство о публикации №112020411440
Рецензии