Коли вже навчимося жити ми?
Слова не ллються, серце у полоні
Сумних настільки, вкрай важких думок,
Втомилася тримати страх в долоні,
Живий не б'ється у садку струмок.
Я втомлююся знов від порожнечі,
Від злісті та байдужісті людей,
Не кличуть ясні зорі у далечі.
Я так боюся за усіх дітей;
Що коїться у світі, в тебе вдома,
Не гріє промінь сонця в забутті.
Твоя сім'я неначе незнайома,
І щирості не знайдеш у житті;
Весна не прийде ніжними полями.
Для тих, хто звик до сили й тюрьми,
Хто обіймає зброю замість мами;
Коли вже навчимося жити ми?
© Copyright: Валентина Ильина-Печенова, 2012
Свидетельство о публикации №112020105658
Свидетельство о публикации №112020105658
Рецензии