Вiтер знову завив у розлогому вiттi дерев...

Вітер знову завив у розлогому вітті дерев,
Наче сотні дитячих тонких і сумних голосів.
В молитовному захваті згадую тільки тебе,
Вірші гаряче-пристрасні
                ллються, спливають – тобі!
Щось палає за обрієм
                темно-багряним вогнем.
Хтось літає над хмарами
                відьмою, птахом вгорі.
Темна буря нахмарена –
                тільки завіса небес.
Що усі ці слова,
                коли серце від болю горить?
Той вогонь не залити
                холодним зимовим дощем,
Ми живем доки сяємо,
                світлом торкаючись зір,
Ми живі, бо ми любимо,
                світ розлітається вщент,
Лиш кохання залишиться
                світлою мірою мір.
Тож заплач поки плачеться,
                сльози просохнуть самі,
Тож ширяй понад бурею,
                крилами вітер долай –
Все роби, щоб не втратити
                подиху Бога в собі.
Лиш любов’ю освятиться
                наше повернення в рай.