Поле. Снiг. Вечiр

…Пливу в снігу. Мов нитка Аріадни,
   чиїсь сліди ведуть крізь заметіль.
    Порветься стежка – лишусь безпорадним
      у срібній кризі. Паморозі цвіль
        лице укриє, вітер спеленає
          у холод серце, згасне жар бажань.
І Місяць-охоронець з вежі гаю
   байдужо глипне, геть забувши жаль,
      на труп промерзлий. Віхола засипле
         те, що було людиною колись.
           Та я ще йду! Хурделиця захрипла
              на шлях мій стелить сніжний падолист.
А синьо-чорні тіні-вовкулаки
   очікують, щоб вигризти з грудей
      смиренну душу. Ось тоді, де раки
          зимують, взнаю! Сонце, ледь руде,
             згоріло вщент, лишень жевріє попіл.
Але останнім променем в селі
   відкрило очі хатам. Ті циклопи
       малюють мапу вікнами в імлі!
          Тож я дійду, рятуючись від згуби,
              пірну в тепло домівки, чай наллю.
                І сяду, взявши зошита, під грубу,
                і спогадами вірш цей запалю…

2012