Хто ти тепер?

Хто ти тепер?
Цнотливе дівча у білій сорочці,
яке я зустріла минулої осені?
Листя плуталося між твоїми рудими косами.
І кожна мовчанка скидалася на примху, а слово - на збуджений крик.
Маленькими пальчиками ти м'яла квитки й окраєць хліба.
Тоді неможливо було тебе торкнутися так, щоби не відчути сорому.
Запивали темним кожен твій огріх.
Мікстура хворому
твої короткі дзвінки з
тої
клятої
радянської
зрадженої
кухні.

Хто ти тепер?
Жінка, виникла у червні,
або та, випадкова, яку я зустріла у Львові?
Вона надавала перевагу іншій мові
й кохалася так, ніби справді мала у тому великий досвід.
У чорній сумці із задушливим запахом кави
вона зберігала секрети, а саме - імена і листи.
Вулиці, ліхтарі, аптеки, сквери, кав'ярні, мости, -
усе припадало пилом їй на підбори.
І ні на грам важливіше.

Хто ти тепер?
Та, чий голос мені не впізнати ніколи?
Тільки й лишається, що простягати руку, холодну, засніжену,
під її комір, а всі відбитки потім опісля мене залижуть
ті, кому вона завинила своє оксамитове серце.
Трамвайних колій не прокладено до її помешкань.
В її будинку уже років двадцять не працює ліфт.
Хто ти тепер?
Прозорий шалик чи черговий міф?
Байдуже.
Все рівно усі вектори твоїх маршрутів направлені з мене.