Потiк безсонноi свiдомостi

Коли небо розроджується снігом або дощем,
Ці опади тоннами звалюються мені на голову
І проростають болем; коробку черепа роз'їдає щем;
Мозок перетворюється на рідке олово
І ллється з рота словом замовчаним,
Ніби аборт думки, а рештки - в рими, ритми...
Плітки недожовані, новини прострочені, -
Цьогоріч в богеми застої. Титри, титри
Ще на початку фільму й розв'язка всім відома...

Прокинулася зранку від кулі у скроні -
Перший сніг. Цьогоріч навіть зиму подолала втома
(Двадцяті числа січня). Зима у монохромі;
Зима - зала чекання поміж моїх станцій
Від чорного до білого, від осені до весен.
Пережити б гідно, уникнути б експансій
На мою душу (є люди таких ремесел,
Щоб забирати спокій і лишати руїни)...

Я у полоні своєї мігрені собі пророкую відчай.
І нехай мого безсилля кам'яні стіни
Перед Богом замість мене в мою ж користь засвідчать
У Судний День, мовляв:
"Вона так щиро хотіла повірити, та все якось не складалося, не було часу..."

P.S.
О так, Господи, від ста років самотності іще ніхто не помирав!