Василина Иванина
Мне занозою сна оконце,
хоть приснилось уже давно –
как я струны-лучики солнца
расчертила своим крылом.
Так напевно тогда леталось,
так парила я в синеве!..
Не пойму только, что же сталось –
будто сил не хватило мне.
К жизни я уже приловчилась,
дни бегут в суете за всем.
...Ну а крылья... Они опустились,
Придавили к земле совсем.
***
І тривожить, і мучить сон цей,
що приснився мені: давно
наче струни, промені сонця
я черкала своїм крилом.
Так пісенно тоді літалося,
так ширяла я в синяві!..
Не збагну ніяк, чом це сталося -
наче сили забракло мені.
До земного життя призвичаїлась,
в суєті біжать день за днем.
...Ну а крила... Вони залишаються
непотрібним уже тягарем.
Свидетельство о публикации №112012203725