Перший лист

Дощ… краплі на склі… кап, кап, кап…

Я ще сильніше притискаю до себе філіжанку з какао. Я роблю ковток. Як добре відчувати присмак теплого напою…  Натягую теплу ковдру…
За вікном місто, велике місто зі своїми правилами життя, рухом, ритмом. Воно має свої кольори та барви, свій запах та подих. Не можливо не відчувати цей подих.  Ти захоплюєшся життям міста. Ліхтарі гріють тобі обличчя, від його фарб, софітів стає тепліше (начебто). Ти живеш там, де збуваються мрії. Та, як тільки ти втратиш пильність, це місто захопить тебе. Ти втратиш себе.  Ти станеш таким же як всі – сірим потоком, який годує це місто….

Я роблю ще ковток… Какао – те що треба у такий вечір…
Тиша, цілковита тиша… хоча ні! Десь на кухні тікає годинник. А сусіди дивляться телевізор. Люди живуть, в кожного своє життя. В кожному вікні відбувається маленька п‘єса. Вона є важливою для акторів, бо ця п’єса – це їх життя! Одне єдине….
Я дивлюсь на сусідній будинок. Стає все більше вікон, де сяє світло. Я складаю з таких вікон різні фігури, цифри. Намагаюся придумати різні історії, про власників цих вікон…
Моє вікно залишається темним. Напевно, воно стає як чорна пляма. Та ні. Надворі ж темно, його просто не видно. Ніхто не бачить мого вікна. Нікого не цікавить, чи є хтось там;  чи він чекає когось, чи вже ні.

Я чую музику. Приємну, спокійну… Може це відлуння в моїй душі. А може хтось дійсно слухає музику, яка схожа на ту… єдину, що є найдорожчою для мене…
Я ще більше натягую ковдру. З-під неї виглядають мої шкарпетки. Ті самі, кольорові, що ми купували з тобою. Вони для мене особливі…

Дощ…краплі на склі… кап…кап…кап..

Та ось якийсь дивний звук з‘являється в квартирі. Що це таке? Я намагаюся згадати на що він схожий… Так це ж звук ключів… скрип дверей… щось впало на підлогу… кроки… Я не повертаю голови. Я знаю хто це. Я згадала!

Кроки наближаються… Філіжанка з какао тікає з моїх рук. Замість теплого напою я відчуваю твій гарячий поцілунок на вустах…..