Я - звiдти... - пер. С. Жуковой

    Я  з  тої  давньої  давнини,  де  мазали  долівку  глиною  з  кінськими  кізяками,  а  коли  прочахне,  посипали  чабрецем,  щоб  було  духмяно!
    Я  звідти  –  де  по  кутках  образи  та  рушники.  Де  череп'яні  куманці  та  баранці  на  миснику.  Де  між  віконницями  на  білосніжній  ваті  –  новорічні  іграшки,  а  під  вікнами  –  чорнобривці  та  мальви.  Де  білені  вапном  і  підведені  чорним  хатини  привітно  сяяли  серед  бучної  зелені  і  дарма,  що  вкриті  соломою!
    Це  вже  мій  батько  перекривав  хатину  черепицею,  а  по  війні  його  мати,  а  моя  бабуся,  сама  крила  її  соломою,  а  крокви  і  бантини  робила  з  необструганих  гілок  акації,  бо  хата  згоріла.  Лишився  хлів  –  його  й  перебудувала  на  хатину  в  одну  кімнату.  Я  довго  дивувалась  мовчки,  а  тоді  спитала,  чому  такі  дивні  двері  в  кімнату  –  розширені  посередині.  Тоді  й  пояснили  мені,  що  той  прохід  зробили,  щоб  не  заважав  крутим  бокам  тільної  корови.  От  у  тім  хліву  і  жили  багато  років,  бо  не  повернувся  з  війни  хазяїн.  А  хата  поряд  –  великою  купою  глини,  де  я,  малою,  риючись  як  у  піску,  знаходила  черепки  від  посуду  та  металеві  ложки  –  сумними  уламками  довоєнного  ладу...
    А  глина  так  і  несла  на  собі  тягар  отої  страшної  пожежі  –  бентежний,  гіркувато-злиденний  дух,  хоч  пройшло  понад  двадцять  років.
    Я  саме  з  того  важкого,  але  щасливого  післявоєнного  часу,  де  руки  швидкі  й  вправні,  але  шкарубкі  й  мозолясті.  Де  прокидалися  з  першими  півнями  і  в  присмерку  лягали  спати,  щоб  не  палити  гас.  /Бабуся  так  і  не  провела  електрику./  Де  гасова  лампа  давала  тепле,  але  замале  світло,  при  якому  сяяли  і  зблискували  жваві  очі,  та  не  видно  було  зморщок  і  втоми.  Я  з  тих  давен,  коли  до  клубу  надягали  найкращу  одежу  і  йшли  туди  родинами,  коли  привозили  нове  кіно.  Де  на  все  село  –  тільки  два  ліхтаря  –  біля  клубу,  та  біля  конюшні.  Де  вночі  –  видно  зорі!  Де  в  щасті  і  в  смутку  співали  пісні...
    Я  пам'ятаю  ще  фургони  автолавок,  що  раз  на  тиждень  привозили  до  села  свій  крам,  де  був  і  хліб,  і  цукор  із  сіллю,  цукерки  і  свистульки,  хустки  і тканина  в  тугих  звитках,  намисто  і  дешеві  парфуми...  Чого  там  тільки  не  було!  І  збігалася  з  усього  села  галаслива  юрба,  котрій  вдивовижу  міські  черги,  і  здіймався  лемент,  сміх,  бігали  навкруги  замурзані  діти... 
     А  ще  там  возили  сіно  й  силос  на  рудих  волах,  спокійних  і  млявих,  а  ярмо  було  схоже  на  драбину  з  залізними  щаблями.  А  свійські  корови  поверталися  увечері  до  своїх  садиб,  поважно  і  обережно  несли  повні  вим'я,  а  діти  бавилися  в  зігрітій  сонцем,  пухкій  пилюці  на  дорозі.  А  ластівки  сиділи  на  дротах,  наче  ноти  на  нотному  стані,  та  ліпили  гнізда  в  хлівах  поміж  бантинами...
    Де  моє  Дитинство  дивилося  на  все  допитливими  очима  дівчинки  з  міста,  якій   все  було  цікаво  і  все  хотілося  спробувати.  Де  серед  добрих  трудящих  людей,  пройшли  найкращі  роки...

             Перевод  на  русский:http://www.stihi.ru/2012/01/16/4465