О возможном и необходимом

За останні декілька років наша країна і ми разом з нею пробігли по багатьох шляхах соціального розвитку в абсолютно різних напрямках. Причиною таких векторальних розбіжностей стали як соціальні заворушення 2004-2005 років, так і вплив світового економічного непорозуміння між інтересами держав та приватних інвесторів, сутички на грунті національного чи мовного протистояння, загальне падіння інтересу до культурного розвитку націй та окремих людей, відсутність у світу, до якого ми себе відносимо, цілісної парадигми розвитку в перспективі взагалі.

Ніяким чином не спромігшись ідентифікувати себе із певною частиною світу, українці та Україна втратили не тільки час і можливості для визначення критеріїв свого розвитку, але й віру в те, що здійснення такого вибору на даний момент може призвести до позитивних змін в житті окремого громадянина. Скандали, які супроводжують здійснення державницьких функцій в нашій країні, не реагування влади на очевидні несправедливі рішення та дії, нахабне поводження представників державного менеджменту по відношенню до громадян, призвело до втрати віри не тільки в ідею держави як такої, але й у можливість досягнення особистого щастя на теренах рідної неньки.

Віра, надія любов…Або: Віра, Надія, Любов…Чи в тому, чи в іншому варіанті мова йде про зрозумілі та необхідні для кожної людини явища. Проте, наша країна в особі державного апарату методично витравлює ці складові кожної щасливої долі.

Журнал «Форбс» щорічно опубліковує рейтинг щастя, який розраховується із критеріїв оцінки громадянами різних країн свого життя з точки зору його відповідності необхідним умовам для того, щоб відчувати себе щасливим. Україна ніколи не посідала в даному рейтингу високих місць. В принципі, з огляду на деяку легковажність предмету дослідження, зумовлену значною частиною суб’єктивності у складі оцінки свого життя, можна було би і не згадувати про такий рейтинг та не переносити його проекцію на територію нашої незалежної. Але у своїй статті я хочу поговорити як раз про достатньо суб’єктивні речі, які проте надзвичайно важливі для кожної людини, що проживає в Україні.

Нашому суспільству необхідно схаменутися, можливо навіть – зупинитися на мить, щоб відчути безрадісність точки нашого існування, абсолютну відсутність моральних каменів, на яких можна було би будувати світ наших дітей… Виховувати їх такими, якими ми б хотіли бачити себе до того, як нас торкнулася безжалісна машина української держави. Лицемірство і цинізм, кепкування та безжалісність у відношенні слабшого, перемога сексу над коханням, вигоди над  дружбою, амбіційності над милосердям… Це те, чого ми досягли за останні роки.

Як би ми не намагалися позбутися своєї «совєтскості», але людям, що виховані у часи пропалої у минулому держави, ще є чим засвітити свій каганець совісті. Вже люди мого покоління, згадуючи про наших вчителів та вихователів, зазначають, що вони давали уроки не тільки математики та читання, але й людського відношення до ближнього, колективної відповідальності за майбутнє, та розуміння того, що «оптимальне» не завжди означає «людське».

Мої діти ростуть зовсім у іншому світі. Колись американський письменник Грегорі Макдональд вустами свого героя Ірвіна Моріса Флетчера зазначив, що єдине що може допомогти людству залишитися людством – науково-технічний прогрес, який зробить можливим загальний доступ до інформації. Така концепція базувалася на тому, що вільний доступ до інформації зробить для людини надзвичайно непривабливим вибір своєї моделі поведінки в бік її аморальності, нечесності, байдужості. Проте,не так сталося, як гадалося.

На даний час ми маємо віртуальний світ, в якому можна знайти відповіді навіть на ті питання, які не ставилися, і навряд чи будуть поставлені. Через мережу ми дізнаємося про події у самих віддалених куточках Землі. Оперативність та загальнодоступність здавалося б зробили інтернет чи не базовим чинником висновків щодо причин та наслідків. Але ми опинилися у натуральних тенетах свого «чистого розуму». Апріорні знання, які ми нібито отримали від минулих поколінь, перетворилися на статті у Вікіпедії, мистецтво, яке раніше було наслідком несамовитих душевних переворотів, наразі постає у вигляді післяланчевого відпочинку, сімейні цінності, які нарощувалися багатьма поколіннями батьків, поступилися своїм місцем тілесному комфорту спільного походу до магазину. Що залишилося у виключному віданні наших душ? І чи залишилася душа в тому її сакральному вигляді, який змальовував для себе мій дід?..

Держава завжди була апаратом насилля, який перетворював для загалу «бажане» на «необхідне», але в епоху соціальних цінностей та пріоритетів, породженій «гуманним капіталізмом» та бажанням глобалізації економіки, вона почала виконувати незвичні для неї завдання. Патерналізм перетворився у виховну функцію, що реалізується без врахування особистого досвіду людини. Сталінська модель «гвинтиків» отримала свій яскравий вираз саме в проявах капіталістичного суспільства, яке через загальну гуманізацію, урівноваження гендерних прав, відміну рабства і загальнодоступність реальних подорожей по світу, усереднило культурну складову до рівня поп-культури (яка, зрештою, подобається майже всім), внесло значний перекіс у баланс між можливим і необхідним, «помножило на нуль» необхідність емоційних зворушень, кохання, співчуття… Ми живемо у світі, де тридцятирічна жінка кричить на весь голос, що кохання – це придумка жадібних чоловіків… І ми всі із легкою іронією підтримуємо цю нісенітницю…

«Споживання можливого» замість «споживання необхідного» перетворило людство, яке має своїм місцем проживання країни ліберального капіталізму, у безпочуттєвий механізм, здатний лише до механічного відтворення собі подібних. Відсутність фундаментальних сімейних прив’язок відчувається в кожній соціальній сфері. Досвід батьків все менше турбує нащадків, від нього відхрещуються, як від надоїдливої комахи.

В той же час, держава, яка просто зобов’язана, виходячи із елементарної логіки свого існування, підтримувати виховання морально-етичних норм на рівні мінімально необхідному для не деградуючого суспільства, залишає розгляд цих питань на останок, який практично ніколи не настає. Чи є у нас майбутнє?.. Безперечно, тому що ми живемо в цьому світі… І тому, що в ньому помремо.