Можливо так, а серце мовить - Нi!

Моїх світанків виплакані сльози
В минулих днях залишили сліди.
Промчались буревії, зливи, грози,
Наситившись, розвіялись морози,
І попелищем стали символи біди.

Свою біду надуманих страждань
Я тайно ніс в запилених долонях.
Розтоптаних, безсилих сподівань
Я  в  розпачі  знедолених  бажань
З собою примирив... В біди полоні

Прожив  життя... І  інше  не хотів...
Своє примирення із сутінками долі
Перед другими виправдать зумів,
Але й  собі признатись не посмів,
Що сил бракує вирватись з неволі.

Було замало сил... І я їх не шукав...
Не мав мети і не палав надривно,
Своїх бажань  до  зір не підіймав,
Біду свою - взірцем життя вважав
І те, що щастя з горем нерозривно.

Я в сумі жив і не чекав пізнання,
Я долю не благав змінити сірий біг,
Я втратив ціль і не хотів єднання,
Поривів,  мрій,  думок,  бажання...
І  біль в  змаганні нашім переміг.

Можливо так,  а серце мовить: Ні!
Незламна воля бій вела жорстокий,
Щоб в сірі дні  пізнання дать мені,
До щастя шлях  відкрити повесні
І силу віри дать, що я не одинокий.

Я  в  боротьбі  тій  вистояти  зміг,
Поставивши під сумнів сіре горе.
І подолав його, в змаганні переміг...
Прийшла весна - на серці тає сніг
І  линуть  пісні  знов за синє море.