Татусик

Вони з своїм, гарнесеньким, дитятком
Жили собі в маленькому селі.
Обох їх залишив нікчемний татко
Сумної осені, як відлітали журавлі.

Марійка сумувала, сльози лила,
Бо синові ще й рочку не було.
Вмоляла, та не слухав, геть, хлопчина -
Забрався... Як рікою ізнесло!

Була в дівчини, ще й старенька мати.
Бабуся, ізігнута до землі.
Скільки любові та тепла хотіла дати,
Маленькому, та сили вже не ті!

Робітниця, немає що й сказати.
Такая й донечка, не буде вдень сидіть!
Вони удвох почали будувати,
Сарайчик для худоби, та умить

Матуся своє серденько відчула,
Бо на її тонких плечах висіло все!
Давненько вже тупії кольки чула,
Та все терпіла, бо куди піде?

Ще трохи так вона, собі, протягла,
Та незадовго, тихо відійшла.
Залишились самі Маруся з Марком.
Робила в полі і ростила, як могла.

Частесенько не мали, що і їсти.
У хаті "шаром покоти!" І так було!
Лиш хліб та сіль, та суп з крупою, пісний.
Свята водичка, мали близько джерело.

Неподалечку проживала, батька, мама,
Бабуся другая, Марковая рідня.
Ті, горя і біди не відчували,
То й не дивилися на біднеє дитя!

Воно росло, хоча й недоїдало,
Та у любові, мирі, та теплі.
Так виріс хлопець, вже й дівчата стали
До двору бігати, та стукать у хвіртки!

Був симпатичний, чемний, та людяний.
Робив у млині, та тягнув, як міг!
Бо дуже він любив свою матусю,як хлопченя!
Та вже ж двадцятий рік!

Не згадували батька вже ніколи.
Забули, навіть, що існує він!
Та ось одного разу, на Миколу,
З'явився на порозі, той, як грім!

Постукав в двері, відкриває Марко.
Впав на коліна, та умить відсік:
"Ну здрастуй, синку, я, твій рідний тато!
Твоєї мами рідний чоловік!"