Не судилось

Забувши всі ті відчуття,
Які колись у нім блукали,
Він жив і пив до забуття,
Аби лиш серце не страждало.
Не раз обпечений коханням,
Із ранами в своїй душі,
Не переймався він бажанням
Змінити щось в житті мерщій.
Йому було вже не цікаво,
Чи є кохання на землі,
І по ночам завжди ввижалось,
Що воно зникло взагалі.
Вже вичерпав ліміт поразок
І не хотів більш боротьби;
Скінчився радості світанок,
І почалися дні журби.
Вже на дворі була весна,
Що зміни принесла з собою;
Він пив горілку допізна,
А біль все не давав покою.
Ім'ям дівчат став називати
Все те, що в тіло заливав,
Аби до дна їх випивати,
Проте він навіть не чекав,
Що не забуть йому обличчя ті,
Які живуть у його мріях,
І їхні погляди святі,
Від котрих він лише п'яніє.
Він радше кинув би палити,
Щоб не було навіть жаги,
Але ж ту милу розлюбити
Йому було не до снаги.
Минали дні один за одним,
І не було ніяких змін,
Кохання стало вже не модним,
А час вів невблаганний плин.
Не в змозі він про біль забути,
Що допікав йому щораз,
Як тільки він хотів відчути
Смак вільного життя прикрас.
І не дає ж йому покою
Ота причина його бід,
Він вже не дружить з головою,
Бо на душі глибокий слід
Від тих страждань, переживань,
Які вона йому завдала,
Все більше виникло питань,
Від них лиш серденько страждало.
П'ючи горілку, уявляв,
Як було б добре йому з нею,
Про себе завжди промовляв
Слова, що злились в ахінею,
Які хотів він їй сказати,
Та все рішучості не мав,
Не міг усе це в раз владнати,
Жорстоко сам себе карав.
Та дівчина була
Єдиним сенсом існування,
Навіть коли вона пішла,
Все ще лишались сподівання
На те, що щастя ще живе,
Не зійде посмішка з обличчя,
Один лиш сум за ним пливе,
Його зсередини калічить.
Не було радості в житті,
Воно лиш сповнилось журбою,
Залишились думки пусті,
Не дали голові покою.
І лиш вона була отим
Ключем до щастя молодого,
Отим бажанням золотим
Кохання, вічного й живого.
Одного погляду на неї було достатньо для того,
Аби позбутись від тієї
Туги, що мучила його.
Він не відмовився б від неї
Заради будь-яких спокус.
Вона - мов квітка орхідеї.
На неї він тримав лиш курс.
І кожен ледь помітний рух
Її божественного тіла
У нього зовсім зводив дух,
А серце ледь не заніміло.
Усі думки лише про неї,
Він кожен подих її чув.
Кохання ваблячі ідеї
Він би ніколи не забув.
Не мало значення для нього,
Чи ллють дощі, чи віє сніг,
Він нею, мимо всіх і всього,
Намилуватися не міг.
Та все боявся підійти
Й усе сказати їй у очі,
Не могли з вуст слова зійти,
Якими жив він дні і ночі.
Одне лиш слово він хотів почути,
Що пролунало в його бік,
Аби всю радість ту відчути,
Якої кінчився вже лік.
Не знав бідненький, що робити,
Дрочився, в'янув, засихав;
Найтяжча кара - це любити;
Від думки тої завивав.
Він опинився на розпутті:
Не міг сказати головне,
Допоки нею не почуті
Думки про вічне, основне,
Душа не мала жодних шансів
На те, щоб спокій зберегти,
Позбутись марних викрутасів,
Блаженних зисків досягти.
Від цього болю збожеволів,
Палив цигарки, й разом з тим
Він ледь не плакав від недолі,
Що просто бавилась із ним.
А тому в раз зібрав рішучість,
Бо бачив свою долю в ній,
Вже не лякала неминучість
Невдач, образ, лихих подій.
Та звідки він дізнатись міг,
Що не судилось йому зовсім,
Що Господь Бог не допоміг
Знайти із нею щастя досі?
Вона красою чарувала
І зігрівала в часи зим,
Кохання чашу випивала,
Але робила це не з ним.
Як би він сильно не хотів
Того, чим мучився весь рік,
А її серце й поготів
Привласнене було навік.
Ця територія була
Вже завойована до нього,
А доля й шансу не дала
Унести зміни до оцього.
Душа його була убита
Цією звісткою навік,
І серце на шматки розбите,
Ніхто вже й склеїти не міг.
Вже не хотів він знов кохати,
Усе б забув, усе б лишив,
Не зміг лиш жаль той подолати,
Який, здавалось, вічно жив.
Як же забути ту любов,
Що полонила його мозок?
Блука десь у глуші дібров
Вона, мов падає у морок,
Марніє, плачучи, всихає,
В агонії останню мить
Із криком ниє, помирає,
Секунда і не буде жить.
Отак скінчилось те кохання,
Не бачивши цей білий світ,
Померли прагнення, бажання,
Залишивши глибокий слід.
Весна пішла у небуття,
А осінь листя розкидала,
Та він все пив до забуття,
А серце лиш ще більш страждало...