Голодомор

Зупинилася  край  села
І  змахнула  гірку  сльозу,
Лобода  іще  не  росла.
Верболіз  не  погнав  лозу.

Через  трупи  своїх  дітей
Ти  дивилася  німо  в  світ.
Не  забути повік  очей...
Їх  вуста  шепотіли: „Хліб...”

Босоніж  по  землі  ідеш,
Набираєшся  в  неї  сил.
Твоє  горе  немає  меж...
Нахилилася  до  могил.

„Земле  рідна,  візьми  мене,
Загорни  у  важкий  саван”.
І  квиління  її  тужне
Сколихнуло  сухий  бур’ян.

„Ангелочки  мої  ясні,
Пильно  дивитеся  з  небес.
Стоїте  у  чистім  вбранні...
Свята  Паска!  Христос  воскрес!”

На  кладовищі  місць  нема,
За  дорогою  ряд  могил.
За  катюгою  плаче  тюрма.
В  тебе  плакати  немає  сил.

Будуть  люди  сукати  петлю,
Над  тираном  чинити  суд.
І  її  візьмуть  за  святу
Жертву  бідну  „народних  слуг”.

Всі  замучені  оживуть,
Підведуться  з  останніх  сил.
На  живих  прокльони  впадуть.
Кров  вихлюпує  із  могил.