Далекі дзвони Лаври б'ють на сполох,
І плав людей пливе за небокрай.
Обличчя у прочан сірі, мов порох.
Здається всьому вже приходить край.
Ідуть стернею, ноги в кров збивають.
Чортополох теж з горя сивий став.
На що надіються? Чого чекають?
Душу замулило, немов глибокий став.
Аж он, дивись, старий сидить край шляху,
Колись міцний, високий був і дужий.
Їй Богу, краще голову на плаху...
Сидить якийсь змертвілий і байдужий.
Весь обважнів і ноги підкосились,
Приліг тихенько у сиру траву.
В скорботі верби тихо нахилились,
Людину прагнуть вкрити ще живу.
Запалі очі. Руки воскові...
“...Та ми живі, мій Боженьку, живі!..”
Та хто почує крик оцей німий?
“О, люди добрі, я ж іще живий!”
Далекi дзвони Лаври
© Copyright: Вера Кухарук, 2011
Свидетельство о публикации №111121306236
Свидетельство о публикации №111121306236
Рецензии