***

Мій рідній Київ батько городів,
Сфінкс битія пройшовший скрізь віка.
Спасибі що ти є, я гордий тим,
Що я такий як всі і більш не сирота.

Спасибі що ті камні вопіють,
І все розкладують на місце.
То кості твої, прах душі,
Який збираєтся навмисно.

Ні , ми не сміття богів, держав, царів
Ми ори, пахарі, казаки.
Яким не знищити життя,
Які їснують й біля плахи.

Єнергію буття, сосали з нас віки
Із жил дідів петлю робили довгу.
Щоб молодий повільний птаха кінь,
Не розібравшись - зла, дорогу кинув добру.

Тому й раби, тому і звички рабськи. Хоча хто зна ?
Якби ни те - оте терпіння мовчки дихать,
Були би знищені вообше,
Та й не було б нас більше в світі.

Діждалися, прийшла весна,
То треба камні нам збирати.
Які наш батько приберіг для нас,
Щоб не залишилися, голі біля хати.

Наш час прийшов, казаче схоменись,
Минулее, як було так було.
Але дожили , вистояли, діждались.
То значить, вічно жити , право нам дано.

. 1995 р. Київ.