Чекаю

Знайшла сьогодні якусь престарезну теку, нетерпляче порвала її, дістала, що було всередині: шкільні зошити, із другої половини списані підлітковою чи вже юності маячнею… Почитала, посміялася, згадала, забула…
Зателефонувала тобі. Почула тиху, коротку відповідь на складне (адже складалося з п’яти) запитання й сама замовкла. А про що говорити?
Знаєш, сьогодні читала, що «життя – це поле зі стернею, як не старайся, а йтимеш, то вколешся…» Тобі цікаво? А… Це я вже собі розповідаю й себе запитую.
У тебе важлива робота. Летиш в Індію дивитися, як там будують медичні клініки. Та як їх там будують?! У цій країні й лікарів досі немає – лише знахарі та шамани! Лети.
Антон приніс двійку з математики. Така важка була, що, йдучи, плакав, а прийшов, залишив рюкзак на порозі й сам заснув за твоїм столом… Увесь час просив, щоб тато не чіпав його зошити, – він ще не дописав, що сам знає.
Поки я розмовляла з нашим сином, твій улюблений песик Гривня розкидав по всій квартирі ту порвану теку. Довелося прибирати заново. І якби він не заснув тихенько (під твоїм стільцем), я його провчила б!
Пам’ятаю, писала тобі вірші. Зараз ні один поетичний рядок у голову не лізе. І з чого б це?..
На столі в маминій вазі стоять білі хризантеми. Згадала, востаннє, на п’ятому році спільного життя, Восьмого березня ти приніс мені тюльпани. Як я їх люблю!..
Буду безмежно вдячна, якщо зателефонуєш, коли приземлишся. Я тут, на землі, тебе чекатиму…