Чарiвнi слова

                (оповідання)
                І
         Дідуньо Максим повернувся з роботи в той час, коли Миколка, з синцем під оком, влаштовувався спати. Дочекавшись дідуся, хлопчик, відвертаючи голову, щоб не було помітно синця, взяв його за руку і потягнув у садок. Він слухняно йшов за онуком і розумів, що Миколка хоче довірити йому свою таємницю.
        Зупинившись під старою грушею, загадково глянув дідусеві в очі й запитав: - у тебе стільки багато сили, розкажи як її знайти?..
        Дідусь покрутив кінчик золотистого вуса, ненароком глянув на синець під онуковим оком і замислився. Він розумів, що творилося в його, Миколчиній душі і до чого стосується оце запитання. Однак не став розпитувати про його біду, щоб не вразити і без того болючу душевну рану, а лише примруживши очі, відповів: - в останній ложці!..
           Онук, що вже налаштувався слухати якісь загадкові дідусеві розповіді про силу, від несподіванки оторопів!...
  - Як оце розуміти в останній ложці?!..
 - А так і розумій, як я сказав. Сила знаходиться в останній ложці.
 Миколка уважно поглянув на дідуся, а чи той не жартує... однак той так співчутливо дивився на нього, що здавалося хотів перелити частку своєї сили в його худеньке тільце. Хоч ще не зовсім зрозумівши оту, таку просту і коротку дідусеву пораду, та доцільніше розпитувати не наважувався. Однак співрозмовник відгадав таємничі думки. Проводжаючи до хати, обійняв онука дужою рукою за плечинята, побажав спокійної ночі і ніби спохватившись, додав:
 - Отож, Миколко, з завтрашнього дня і починай шукати свою силу в оцих чарівних словах.
                ІІ
    На другий день, Миколка проснувся від пахощів що виходили з печі, біля якої поралась його бабуся Ніна. Яскраве сонце світило крізь вікно і влучало в люстерко на столі, а звідтіль, віддзеркалившись, сонячним зайчиком бігало по подушці, по його обличчю. Примруживши очі, солодко потягнувся і зіскочив з ліжка. Привітавшись з бабусею, вмився і попросив сніданку. Бабуся була приємно здивована тим, що завжди вона припрошала його їсти,однак нині...
    Миколці не терпілося як найшвидше знайти силу, щоб розрахуватися з сусідом Михайликом за синець, що „подарував” йому той при встановлені границі між подвір’ями. І ось перед ним бабуся виставила миску борщу і полумисок гречаної каші зі шкварками. Раніше він не з’їдав і половини отакого сніданку, але тепер в його голові, ніби хтось нашіптував оті чарівні дідусеві слова: - Сила знаходиться в останній ложці... останній ложці...
 Щоб не лякатись, Миколка примружив очі і зачерпнув з дна тарілки повну ложку гущі, картоплі з квасолею та капустою. Борщ був смачний, запашний, але занадто багато.
 З’ївши половину, він відчув як його живіт побільшав і поважчав... Сила ніби і справді наповнювала тіло та далі справа посувалась повільніше, однак чарівні слова не полишали його голову: - В останній ложці... в останній!
    Ким він себе в той час не уявляв і Гулівером перед „ліліпутом” Михайликом, і Шварценегером, і Гераклом, роздираючим пащеку леву і таким чином не помітив як опустіла миска. Перебуваючи уявно в тих же образах він не зчувся  як з’їв останню ложку каші...
 Такого з ним, ще не траплялося. Живіт став схожий на м’яч, а вага здавалось збільшилась вдвічі. Зігнувши у лікті руку - пощупав горбочок м’язів. Тепер він і сам відчув, що дідусеві слова – то зовсім не витівка, бо той ніколи не залишав їжі у своїх мисках.
    Нічого, підбадьорював себе Миколка, як що треба то й помучусь, проте Михайлик не посміє більше простягати свої довгі руки!..
    Бабуся, прибираючи порожні тарілки аж ніяк ще не вірила своїм очам в диво, яке сталось з її онуком, лише дідусь Максим, з іскоркою лукавства, поглядав у Миколчин бік. Отим поглядом ніби подбадьорував його: - Молодець онучок, увесь в діда пішов, маєш завзяття, і силоньку свою знайдеш!..
                ІІІ
    Пройшло літо... Миколка ніколи не забував чарівні слова про силу в останній ложці. А до дідуся він ніби прив’язався. В усьому наслідуючи його приклад. Ходив з ним косити траву, допомагав в огороді, ходили по гриби, збирали ягоди. Тож коли прийшла пора збиратися до школи,  Миколка мимохідь глянув на себе у дзеркало і не повірив своїм очам.
 На нього дивився ніби незнайомий юнак, вищий  на пів голови. На грудях, на руках колишнього худого тільця з’явились хоч і невеличкі та все ж таки горбочки м’язів. Здавалось навіть погляд і той став упевнений, добрий як у дідуся Максима.
 Він уже давно забув про синець від Михайлика і тепер зовсім не мав наміру розраховуватися з ним, щоб вияснити стосунки. Адже сильні – то люди добрі, і слабших не ображають...
 Так розглядаючи себе в дзеркалі, і не помітив як зайшов у кімнату дідусь. Посміхаючись очима, покрутив золотистий від курива вус і запитав:
 - То тепер знаєш де знаходиться сила?..
 - Авжеж, з таким же лукавством глянув дідусеві у вічі.В останній ложці, весело відповів Миколка і побіг готуватися в школу.
    Відчинивши двері зіткнувся з бабусею. Він відступився на крок постав перед нею,
 пропускаючи її в кімнату. Однак вона не поспішала, задивилась на онука, котрий переріс її за одне літо і зауважила: - Як ти подорослішав, Миколко... І коли ти встиг, як з води
 виріс...
 - Не з води, бабуню, не з води!.. А з дідусевих чарівних слів і з твоїх смачних страв.
 Бабуся переглянулась з дідусем відчуваючи легкість на душі і в серці. За таких нащадків можна бути спокійними. Не підведуть.
                м. Чугуїв  2005 р.