Страшне село
Зневіра з’їла душу чолов’яги…
І як тепер тим душам без душі?..
Спустили прапор. Їм не до звитяги,
Отим не рідним (але ж не чужі…)
Спітніло дно, сухе вино змокріло.
Чому ж вони кричали, що сухе?..
І хто обрізав ті пташині крила,
Що нас носили у село глухе.
Село, що вчора піснею дзвеніло,
Село, що вчора квітло наче сад.
І на живе, ще зранку тепле тіло,
Сьогодні опустився снігопад.
Та ті сніги, чомусь, чорніші ночі.
Тут замість: «Тихо!»,
Людям кажуть: «Ша!..»
Тому й страшні зимові сни дівочі,
Тому й тремтить зневірена душа.
А може то надумані видіння,
Ті ворожіння в каві й молоці?..
Мине, мине тих відьом покоління,
І сонце посміхнеться у руці.
Бо так дівчатам посмішка пасує.
Година лихоліття відгула.
І на узбіччі хтось проголосує:
«Вітаємо! Підкиньте до села!..»
30.11.2011р.
© Copyright: Сергей Кононенко, 2011
Свидетельство о публикации №111113009151
Свидетельство о публикации №111113009151
Рецензии