Надвечір’я в степу. Осідає пил. Піднімається стеля неба. По дорозі порепаній, як підошви старого Грицька, сім прибульців ідуть, опустивши на плечі чуби, а на спини клунки.
Що в тих заплічниках, що? Спогади про цілунки розпашілих жінок Близького Сходу чи старечі страхи? А може там мрії юначі?
Наче сполохана птаха думка-здогад: “довга дорога вже кінчається, ой, небого душе бідна, спочивати тобі потрібно. тільки де? у яких краях?”
Надвечір’я. Чари. Степ пустелеться. Туман стелеться та вкриває росою осяйну одежу...
А я тут на вежі, на високій горі. Дивлюся. Над задимленим, ніби зачумленим, містом хмаряться сни міщан. Кожен снить та марить своїм. А потім всі разом архетипом Семигір'я...
А Прибульці собі бредуть. Потомилися мабуть. Я боюся, що коли вони пірнуть у густий туман, там, де балка стрічається з байраками, я вже їх не побачу ніколи...
Архетипове
© Copyright: Валео Лученко, 2011
Свидетельство о публикации №111112807177
Свидетельство о публикации №111112807177
Рецензии
"Степ пустелеться. Туман стелеться..."
І справді - чари!
Оксана Дориченко 03.12.2011 00:15 • Заявить о нарушении
І справді - чари!
Оксана Дориченко 03.12.2011 00:15 • Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.