Пiдворiття

               
                *   *   *

 
      
Так холодно!..
                Ось-ось вже перший сніг
Дерева стрінуть голим верховіттям...
Приїду я — не пустиш за поріг,
А лиш зустрінеш десь у підворітті.

 
Адже тепер я став тобі чужий,
Бо запізнився на Твою Дорогу.
Тобі — ніхто!
                Я став вже не такий...
Я — лиш провулок вулиць серця тво́го!


Я  —  п і д в о р і т т я   у твоїй душі,
Щось незначне, минуле, неважливе,
Як ці мої тепер тобі вірші,
Що, як усі — нічим не особливі! —
Про кримську казку, неповторний рай,
Захмарний світ, в якім збувались мрії,
Де пристрасть виливалась через край,
І де у кожного були́ свої надії...

 
Та Ластівчине чарівне гніздо
Хай зірве стрічки з Дерева Бажання!
Бо все — обман!
                Бо все лишилось "До...",
А "Після..." — зрада і розчарування!


Ведмідь-гора осудливо мовчить...
І  Партеніт  сліди всі наші витер...
На наш балкон, як чайка прилетить,
То інші погодують...
                Й тільки вітер,
Морський солоний вітер пам'ята
Усіх закоханих найперші поцілунки!
Жаль, він не зна, що ти уже не та,
Що в нас уже давно не ті стосунки...


Тому казкові кримські береги
Забудуть нас в безглуздому чеканні...
Можливо, їх засиплять теж сніги,
Й півострів Наш  замерзне без кохання?..


Усе!
                Усе!..
                Усе тепер ніщо!
Є тільки спогади, просякнуті обманом.
Твій романтизм зненацька десь пішов,
Лишивши біль, образи й в серці рани!..


Так порожньо в моїй душі тепер,
Так сіро й холодно без твого дивоцвіття!
Здавалося, без тебе був помер -
А ні! —
                Живу в твоєму   п і д в о р і т т і ,
Глухим провулком, де лиш бруд життя,
Окраїна, де тільки пересуди,
Куди непотріб і усе сміття
Завжди за містом викидають люди... 


Ти ж теж мене, неначе я папір,
Порвала, кинула, забула...
                Ну, а потім
На сніг, на холод винесла за двір...
Та вітер знов підкинув під ворота...


Я повернуся до твоїх воріт,
Щоб глянути у милі оченята!
Тобі —  н і х т о !..
                А ти ж мені — весь світ!
Та я не буду більш про це кричати!


Десь непомітно тихо промайну,
Як тінь минулого на Вулиці Кохання,
Як теплий спогад, як уривок сну,
Що геть зника в холодному світанні,
В пробудженні, в реаліях буття,
Де місця не знайдеться вже для мене —
Там інша вулиця і інше вже життя,
Де інший тоне у очах зелених...


Для мене ж — холод!
                Вічний лід і сніг,
Де рік БЕЗ ТЕБЕ тягнеться століттям,
Де ти мене не пустиш й на поріг...
І я помру!..
                Замерзну в  п і д в о р і т т і . . .   

               

                *   *   *




                / 5.11.2007 р. /