Вибачайте...

Ще з дитинства,із дитячого садочка
Закохався він у неї,ще тоді.
Тож кружляв у своїй вишитій сорочці
І наказував матусі дорогій:

"Матінко,Світланка-моя доля."
Хоч ще й добре слів не вимовляв.
Так за роком рік минав,по волі
Хлопець до дівчиноньки звикав.

Жив він біля млину,недалечко
Від красуні,раптом,через став.
У Світлани техкало сердечко
Кожен раз,коли їй квіти дарував.

Опанас був дуже симпатичний.
Та розумний,ах,не по роках
До роботи, селянської,звичний
Та медовим на її вустах.

Вже дорослі,кращого й не знайдеш!
Та й любила дуже бідняка!
Тож насмілилась одного разу
Запитати:"Чи я не така?

Чом мені руки не пропонуєш?
Ми ж кохаємо,та вже й не ті роки.
Може ти до мене вже зхолонув?
Що це коїться,коханий мій,скажи!"

Та хлопчина лише звів плечима
Відвернувся та заплакав вмить:
"Я тебе кохаю усім серцем
І мені тебе не розлюбить!

Та батьки мої не дозволяють
Про весілля,навіть,говорить
Кажуть,що,колись,вони з твоїми
Засварилися,як ми були малі.

Татко твою маму засподобав
Задивлялися,неначе журавлі.
Ось тоді то й почалися між моїми
Злії сварки,та балачки у селі.

Довго молодята говорили.
Сперечалися та цілувались знов.
Плакали,сміялись,шепотіли
Щось на вухо тихо про любов.

Не чекали,вирішили зразу.
І сумки зібрали водночас.
Ще й батьки з робіт не повертались
А вони в дорозі вже ,ось,час.

Лиш листа зоставили удома:
"Не журіться,ріднії батьки.
Все у нас,коханих,буде добре
Дуже вдячні за усі роки!

За тепло,опіку,ніжність,ласку,
За любов,яку ви нам дали.
ВИБАЧАЙТЕ! Слухалися завжди!
Та востаннє,чомусь,не змогли!!!