Мати й донька

Якось раз ішли до клубу -
Дві сусідки Галя й Люба.
Люба брівки підвела
Олівцем  чорненьким,
Стрілки довгі навела,
Та втікла від неньки.
Стала Галя вибиратись...
Не пускає дівку мати:
"Доню, донечко, рідненька -
Ти у мене ще маленька!
Сиди вдома на печі,
Їж, печені, калачі!"
"Ні, матусю, не вговорюй.
Ми із Любою не хворі.
Маємо сімнадцять ми,
Ждуть нас хлопці у дворі.
Одного зовуть Степан-
Гарний та високий.
Має ферму, трактор, лан -
Мабуть, з твого року.
А у Любки - комірник,
Щедрий та веселий.
Трішки клониться убік,
Має, всеж, оселю.
Мати знову розпочала
Свою пісню дзвінку.
І кричала, і сичала:
"Не пущу на стрілку!"
Та Галюся голосиста
Зразу ж сперечатись:
"Мамо, спробуй лиш згадати,
Пам'ять не втрачати!
Ти забула, дорогая,
Роки молоденькі?
Бігла хвилею до тата
В юбці коротенькій.
На тоненьких шпильочках,
Оголені плечі,
Стрічка красная в косах -
Майже, кожен вечір.
Намальована, як лялька,
Летіла із хати.
І не слухала батьків,
Ні сестру, ні брата.
А тепер мене повчаєш,
Як правильно жити?
Як коханця вибирати
І кого любити!