Жiночий свiт

Подивися на глобус.
Це –  довічно-вагітний, це  звично_жіночий   округлий світ,
Таємниця –  всередині, ніби ядро (чи дитина),
що  стукає пальцями з головного –  тамтого! – боку,
А ти по-змовницьки  відповідаєш їй звідси:
точка–тире, точка–тире, точка –
виходь!
 
А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так – 
вічно.
 
Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...
 
Вулик – вузлик свідомості,   світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...
 
Бо –
 жінка у жінці –
 ніби японські мотрійки:
більша, і менша, і ще  менша, і ще…
 
Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих  губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває –  та скалки у серці  – ах!,
І роки  – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі –
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш  мотрійок по черзі, усі  п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.