Трiп. ua

«Очі… Очі. Ховай очі… Тільки б не зустрітись поглядом..» До відправки потяга залишалось 40 хвилин. Порівняно мало, якщо зважати на те, що він провів на вокзалі більше десяти годин. Хоча розраховував бути на місці ще учора. Але ж.. Спогади, певний тягар минулого, змусили затриматись. Все-таки це було у його житті і забувати він ті події не хотів. Але зараз, коли він мав би спокійно поїхати звідси, життя запропонувало йому ще один варіант розвитку подій. Колись він сказав, що вони більше не побачаться і порушив обіцянку менше ніж за місяць. А тепер через стільки це повторилося. Тільки, схоже, що зараз вона його не помітить. Тільки от як таке(!) можна не помітити! Хотілося одягти навушники і забутися, але телефон не виявляв жодних ознак життя. У голові крутилося «Все міняється і вона… Не така… Уже»
Витягнув квиток, подивився ще раз коли відправляється потяг, звірив час- 39 хвилин. «А куди вона? Куди вона їде? Чому сама? Невже… Сама» Клубок підступає до горла, руки сильніше стискають ручки стільця. «Так… Не можна… Так не має бути…» Кінці пальців біліють. По руках ніби проходить електричний струм. Він обіцяв і порушив обіцяне, він винен. А те, що час минув- неважливо. Ось же вона. Кілька кроків і… А що далі, він не уявляв. Так не хотілося йти, знову йти. «А якщо вона упізнала? А я знову піду… Як тоді…»  За цей час у нього з’явилась розважливість. Не можна так робити. Але разом з тим, хоче дізнатися як далі. У роті солонуватий присмак. Прикусив губу до крові. Знову годинник: тридцять хвилин. «Можна хоча б спробувати. Може вона давно забила на все».
Видих… Встає. Ноги наливаються свинцем. Душно. По спині пробігає холодок…. «Зараз. Зараз дізнаюся..» Підходить до дівчини:
- Доброго дня…
Здається, ніби всередині зараз щось зірветься. Дівчина мовчить, лише пильно на нього дивиться.
Опускає очі і знову:
- Ти… Ви мене мабудь не впізнаєте…
«Ідіот! Ідіот! Яка дурість! Навіщо?!». Дівчина дивиться просто в очі. Пронизливий, колючий погляд:
- Упізнаю.
Він відводить погляд. Серце от-от вистрибне з грудей.»Що казати???»
- Я хотів тільки дізнатись як ти. Бачиш, я знову порушив обіцянку. Але хто-зна як далі буде. Мені потрібно знати… Як у тебе життя? Минулого разу, я сильно помилився. І тепер хочу якось зарадити, абощо… Як ти зараз?
Дівчина змінює тон. Знову дивиться в очі:
- Я прекрасно. В мене усе добре. А далі буде ще краще. Ти це хотів почути?
Такі сухі слова… Зовсім не схоже на неї колишню. А йому соромно дивитись в очі. На скроні шалено пульсує жилка:
- А… Як ти… Чим ти зараз займаєшся?
Дівчина уважно-уважно дивиться ніби крізь нього, але вже зовсім іншим(майже таким, як колись) тоном каже:
- Подорожую. Фотографую. Учусь. Без графіка. Без зобов’язань. ЖИВУ…
Він уже ледь тримає себе у руках. Напружений до краю:
- Фотографія? А як же література? Твоя… Твоя пристрасть…
Вона не відповідає, здивована і неймовірно вражена… Куди? Куди подівся він колишній? Хто це взагалі? Навіть постать виказую невпевненість… у діях… у словах. Скутий, ніби заляканий. Всі погляди прикуті до них: Високий хлопець, який, здається, от-от затремтить. І дівчина, яка сидить, дивиться з низу догори із здивованим обличчям. Таке враження, що якщо прислухатись, можна почути їхнє дихання. Люди, яких ледь десяток набереться, миттєво зосереджуються на своїх справах, а дівчина промовляє:
- Я не зраджую собі. А література- то інша тема.
Це було дуже боляче… Для нього. Усередині все похололо, кров відлила від обличчя, він дійсно затремтів ніби в лихоманці, а тоді миттєво взяв за руку і сів поруч… «Не зраджую собі…Не зраджую…» автоматною чергою відбивалося в голові.
-Послухай, я просто не міг. Коли ти… Я не міг контролювати… А потім… Це було несподівано… Я розумів усю абсурдність: рік проти кількох днів… Але.. Це 100% імпульсу. А та зустріч… я не думав, що ти так сприймеш. Так сильно.. Якби ти тоді відреагувала, все могло б бути інакше. Якби я знав, що тобі не байдуже… Ти так спокійно… Сприйняла тоді мої слова, моє божевілля. Я не здогадувався, що це було для тебе настільки… Якби я знав як усе закінчиться, усе було б інакше. Вибач. Через цей час мені не вистачало… Я бачив. Сходив з розуму… Але нічого не зробив… Вибач! Я зрадив себе, тебе і усе, що мав заради імпульсу. А ти могла б бути… Я винен, винен, винен. І шкодую. Через час.
Вона усім тілом відчуває, як він тремтить. А часу ніби й не було.
Вона мала б хоч якось відреагувати, але мовчала. Тому-що не могла нічого сказати. Тому-що зрозуміла, що ще один термін не витримає. А все це дуже сильно скидалося на проще(а)ння.
Пронизливий, неприємний голос оголошував про відправку потяга. Він здригнувся. А потім… Встав. І не обертаючись направився до виходу, це ж бо його потяг… «А він зовсім не змінився…Така ж стійка постать і хода пришибленого… художника?» пролетіло в її голові і відразу розуміння того, що кілька секунд  ступору можуть коштувати їй занадто дорого; хлопець пройшов вже майже половину холу. Але крик змусив його зупинитися:
- Кадик…
Він закляк на місці, здається намертво.
- Кадик вирву!
Вона кількома кроками перетнула відстань між ними. А потім.. Сильний (і головне влучний!) удар по печінках кардинально змінив ситуацію. Він зігнувся удвоє і зойкнув. Дівчина прошипіла щось незрозуміле і вдарила по спині складеними в замок руками. Ніхто з присутніх не відреагував, люди просто дивилися на це дивне дійство. Але! Мить і… Він, схоже, боляче заламав за спину дівчині руки і потягнув до виходу. Голос з динаміків повідомляв, що «поїзд відправляється». Він пришвидшив ходу, а дівчина з усіх сил упиралася/відбивалася/матюкалася. Втім, це не давало ніякого результату. Він, буквально кинув її до вагону, збивши при цьому провідницю, а сам застрибнув через кілька секунд. Потяг набирав ходу. Поки він орієнтувався в просторі, дівчина ударила кулаком в обличчя; щось хруснуло. Провідниця щось сказала, але розбороняти не наважилась. Він знову заламав руки, але тепер, висунув її з все ще відкритого вагону. Потяг набирав ходу. Хлопець зробив ще один крок до виходу і її тіло уже на три чверті знаходилось там, ззовні. Провідниця вигукнула: «Господи!» і, втративши свідомість, сповзла по стінці. Дівчина ще відчайдушніше почала смикатись. При тому, все ще лаючись. Потім лайка змінилася не зовсім зв’язаними між собою словами:
- Ти… Уб’ю... Ще раніше... Холоднокровне... Безсердечний... Боляче ти… Заламав… А ні! Чекай ще… Скільки ти… Досить уже… Уб’ю...
Земля рухалась все швидше, руки затерпали, вітер бив в обличчя. Вони ледь не випадали з вагона. Але хлопець дихав рівно, тримав сильно, до болю. І якби вона не знаходилась в майже паралельному стані стані до землі, то побачила б… сльози?
- Ей!- крикнула з усієї сили- годі уже! Я не боюся. Або забери мене звідси, або стрибаємо!
Він зігнувся, а дівчина ще ближче наблизилася до землі. І, от, нарешті, останнє, що вона збиралася сказати:
- Ти потрібен! Ти мені, МЕНІ потрібен!
Хлопець з усієї сили смикає її на себе, вона відлітає у інший кінець тамбору, з скроні тече цівка крові. Він закриває вагон, стоїть не обертаючись. Глибокі вдохи, намагається заспокоїтись. Серце болить. Дівчина тихо схлипує, витираючи кров. Підходить до неї, підіймає з землі, дуже схоже на садистські обійми, вона апатично дивиться крізь його зелені очі. Заходять у перше ж купе, як у якійсь попсовій мелодрамі, воно виявляється пустим… Дівчина сідає все ще тримаючись за скроню з якої, врешті, припиняє йти кров. Він сідає поруч, бере за руку, трохи згодом¬- обіймає. Вона заривається обличчям у волосся. Німий монолог кожного із них. Для нього це було так важливо- бути поруч…. А тепер, нарешті має те, чого хотів. Вона тихо-тихо дихає, сльози безшумно падають йому на шкіру. Занадто дорого, вони коштують занадто дорого, як він міг допустити, щоб найрідніша людина плакала? Легенько гладить її по голові, слова врізаються в метал вагона:
- Тихо… Досить… Пробач… Не треба… Тепер у нас все… Буде… Не плач, прошу.
Вона  вважала плач слабістю, горда… Ніколи не плакала щоб він бачив. А тепер, безсило повисла на його шиї, схлипуючи йому у волосся. Така… Розбита і зламана. Тут слова були зайві. Все і так зрозуміло, ще тоді, коли вона йшла попереду і з усіх сил намагалась обернутись. Тоді, коли вдивлялася у кожне обличчя. Коли її проміняли на фальшивку, яка була поруч. Тепер ВІН відчув цей  тягар на собі, притиснув сильніше і мовчав. Мовчав про те, чого не встиг сказати тоді, але не віддав цих слів комусь іншому. Мовчав, про те, що не залишить… Що не хотів зробити боляче. Вона вірила і заспокоювалась…. Німий монолог перетворювався у крик.»

Очі… Очі… Ховай очі… Тільки б не зустрітись поглядами… За кілька метрів від нього сиділа дівчина. До того, як він її побачив читала, а тепер з цікавістю оглядала вокзал. Майже не змінилась… У голові крутилося повно думок, але не те, що було потрібно. «Скільки часу минуло…» Руки сильніше стискають поручні, майже рефлекторне бажання підійти, але сили встати нема. По черепній коробці ніби хто дряпає зсередини, шлунок намагається вирватись назовні, вени болять. «Але ж вона піде…». Дівчина повільно переводить погляд на нього; збитий у клубочок з червоними очима і тремтячими руками чоловік. Дивний вигляд. Але щось у цій постаті їй знайоме… Але що саме? Та, неважливо. Він з усіх сил намагається встати, але ні мозок, ні тіло не реагують адекватно. Ним тільки ще дужче починає тіпати. Але раптово, з усмішкою, дівчина починає йти в його сторону. Кілька кроків і вона біля нього… Він мало рота не відкрив від здивування. Та… Дівчина проходить повз, і фактично, кидається на шию хлопцю з наплічником і гітарою. Долітає сміх і деякі слова…. А потім вони йдуть до виходу.
Біль хвилею проходить по його тілу… На сухих губах виступає кров… Вени ниють, ноги судомить. А потім, сумка, годинник… До приходу його дилера залишилось 40 хвилин.