Ой, роки-лелеченьки...

Чом блукаєш, душенько, в думах-лабіринтах?
Чи тобі ввижається осінь днів неситих:
Листопад засніжений та солома з жита,
Що стелила матінка в люльку перед світом?

Та й співала крихітці, (ще й не народилась),
Про бентежну ніченьку та про Божу милість,
Пестив голос піснею, тріпотіло серце,
І блищали слізоньки в віченьках-озерцях.

Уродила донечку соколу та й мужу,
Упросила  Доленьку в ній плекати душу,
А сама, горушечка, місяць, другий, третій –
До весни знаходилась між життям і смертю...

Та вернулась ненечка –  не минуло щастя!
Теплим-теплим усміхом відвела напасті,
Мила біле личенько у воді з рум’янком,
Вчила любу донечку посміхатись ранкам.

Виростало в серденьку зЕрнятко хороше:
Щось було від неньки в нім, щось – до болю отче...
Ой, роки-лелеченьки, де ж ви полетіли?
Чи ж твої то, душенько, думи посивіли???

Відгукнулась ясочка: “В думах світять зорі,
В них слова – промінчики, мов роса, прозорі”.
В іменини стелиться піснею стежина,
Тихо-тихо про любов вторить їй калина...

На півшляху  листопад задививсь у вічі,
Стільки ласки вгледів в них, що завмер при стрічі.
То дарма, що рік прийшов, вбравшись в стрій сукняний,
Не журися, душенько –  дум краса не в’яне.




Фото Евгена Бадзюня