Пам ятi Пашi Осiдач

Пам ятi Пашi Осiдач
Iй було 17 рокiв,коли вона загинула вiд рук фашистiв.

Стояла ти проста i незворушна,
I погляд був прикутий в далечiнь...
I тишу, що здавалась непорушна,
Раптом прогнала довга, темна тiнь:
-Ти скажеш все, ти будеш говорити,
З тобою памкатись не будем ми.
Ти молода i певно хочеш жити,
Ти ще захочеш бути мiж людьми.
Немов нiма, немов нiщо не чула,
Не ворухнувся жоден нерв,
Немов заснула...
Та коли шомпол влип у спину,
Ти зойкнула, немов вкололо щось,
-Нiчого не скажу, вже краще тут я згину,
Я все перенесу за себе i когось...
I знов удар страшний живiт i груди,
Нестерпний бiль i похитнулася земля...
Удар...
-Сильнiше бий!
Мов нежива упала на пiдлогу,
З вiдра водою облили.
-Ведiть ii за ту стару дорогу...
Ступала ледь, а поряд звiрi йшли.
Стояла ти проста i незворушна,
I погляд був прикутий в далечiнь,
I тишу, що здавалась непорушна,
Раптом прогнала довга темна тiнь...
-Дивись у бiк, ото твоя могила,
Живою закопаемо туди.
Кажи де партизани i ти вiльна,
Тодi куди завгодно можеш йти.
В останнiй раз ти глянула у небо
I на лелеку, що кружляла в вишинi.
-Я хочу жити, та померти треба,
Щоб людське залишилося в менi,
А та, що зрадила, нехай радiе,
Що ще на цьому свiтi животiе...
I не договорила....
Кiлком ударив ззадi хтось.
-Дурна така, сама того хотiла,
Такi, як ти, терплять за себе i когось.
Згадала рiдних, милого й земля
Посипалась...
I сiрий клаптик неба
Перетворився раптом в журавля,
Що скам янiв у висотi небеснiй,
Прострiлений ледь змахував крильми.
В хвилину ту для неi найрiднiший,
Вiн в пам ять з нею линув мiж людьми.
Знову сади цвiтуть i вiльно вiе вiтер,
I льон кольором очей твоiх цвiте,
Ти не загинула, ти вiчно будеш жити
У невмирущiм серцi всiх людей!

1983 р м. Полтава.