***

Я боюсь. Просто боюсь тебе забути, залишити в минулому. Час йде так повільно, але дуже впевнено стирає залишки того, що ще залишилось в моїй пам’яті. Ми провели разом багато щасливих годин. Та й взагалі з тобою пов’язані лише щасливі, веселі спогади.
А пам’ятаєш… прогулянки, морозиво, іграшки.. а потім  був дощ і сонце, морський бриз, а згодом і перші дорослі думки.
Ми познайомились малими дітьми, навіть надто малими, щоб щось розуміти.  Я добре пам’ятаю як це сталось: дитячий майданчик, багато малеч, ти дав мені своє відерце. А ти і справді був хорошим хлопчаком! Хоча гріх смикнути мене за хвостики спокусив і тебе.
Проходили роки, наші батьки подружились, а отже і ми були весь час поряд. Можливо з цього б виросло велике кохання, але натомість з’явилась велика дружба. Ти знаєш, а так набагато краще…
 Ти пам’ятаєш наше суботнє чаювання? Збирались разом дві великі сім’ї, а ми не бажали слухати нудних дорослих розмов і тікали у сквер. Під розлогим каштаном ми мали «свою» лавочку. Ріки сліз і потоки сміху знала вона. Влітку я плела вінки, які ти ніколи не погоджувався приміряти, а взимку ми ліпили сніговика, який оберігав усі секрети. О, скільки було крику в наших домівках, коли ми повертались мокрими з ніг до голови. Не розумію чому, але хворіла завжди тільки я. Тоді ти приносив величезну банку полуничного варення, кажучи, що Карлсон лікувався тільки так, тому це найдієвіший спосіб.
Багато насмішок перетерпіла наша дружба, яка стала від того лише сильнішою. В тих жартах справді була заздрість пихатих школярок, коли такий красивий хлопець ніс портфель звичайній дівчинці.   
Багато ще приємних моментів було на нашому шляху. Але усе перекреслив, відправив у небуття пан Випадок. Того рокового дня ти відхилив пропозицію залишитись у нас. Було вже далеко за північ, а твоя звичка надто швидкої їзди була мені відома. Ти поїхав…
Ніч. Телефонний дзвінок. Холодний, байдужий  голос повідомив, що тебе більше немає. Пам’ятаю, що не повірила, вважала, що це помилка або безглуздий жарт. А потім по щокам потекли гарячі сльози, з грудей виривались ридання. Крик.
Пройшло вже досить багато часу. Але я розумію, що таких як ти більше немає. Я і не хочу нікого іншого. Кожного дня згадую, поновлюю пам'ять фрагментами щастя. Це схоже на кіноплівку: багато окремих малюнків, які складають цілісну картину. Чому у нашому випадку вона така страшна? Я боюсь. Просто боюсь тебе забути, залишити в минулому. Я боюсь, а отже не забуду ніколи.