Роздуми

Ось, вітер вже на дворі свище,
 І дощ краплинами бринить,
 Надворі тиха, сумна осінь,
 Лиш тільки серце щось щимить.

 Сижу тихесенько я вдома.
 Дивлюсь у вікно надвір.
 Чомусь так сумно, дуже сумно
 Якщо не віриш, то повір.

 Любив тебе, й нікого більше,
 Ніколи я не помічав.
 І як завжди, чомусь терпів я,
 Й взамін на все, весь час мовчав.

 Коли казали друзі вірні,
 Залиш, ти мрію ту свою,
 Вона не буде тобі вірна,
 Не будеш з нею як в Раю.

 А коли щось у вас і вийде,
 Ти, будеш мучитись завжди
 Терпіти будеш до терпіння,
 Доки й не вийдеш з теї тьми.

 Я все мовчав, мовчав і думав,
 Аж  потім, в усіх запитав.
 Чом не злюбили, ви єдину,
 Яку так сильно я кохав.

 Чи винен я у тому щасті,
 Що доля піднесла мені.
 Скажи ж, скажи ж,
 О любий друже.

 Коли зустрів ти там свою,
 Відразу ж з нею опинився
 В тому любовному раю?
 Ось бач, мовчиш, я так і думав.

 Що нічого тобі сказать.
 Ти лиш на завжди станеш вірний,
 Коли весь час будеш мовчать.

 А не ходити десь гуляти,
 Й плітки усім пусті пускати.