Випадок iз третiм зайвим

Ми йшли утрьох
                по голубій планеті,
На небі яблуками
                стигли зорі.
...І натякав
                він вперто і прозоро,
Що,мов,не він,
                а я -- сьогодні  третій.



Що,мов,не він,
                а я -- сьогодні зайвий,
Тому  пора
                мені звернути в бік.
А я в очах її
                побачив сяйво,
Й по жилах вже
                не кров,а струм потік!



А він своє
                заняття не лишав,
Мовляв,і так
                від мене натерпівся;
Мовляв,він
                не боїться і ножа,
А якось навіть
                то й з трьома завівся...



А я тримав
                її за лікоть теплий,
І що було нам
                до чиїхось слів?
Я так любив
                її цілунки терпкі,
Я від  свого    
                кохання очманів...

               


Він вже кричав:
                --- Я тут не задля свята!
Ти  пожалкуєш,
                що й на світ родивсь!
Та не поможе
                навіть рідний тато,
Якби і у міністрах
                він ходив.



...І ось прийшли.
                У хвірточку пригожу
Хапнулася,
                як од півнів дурних.
Лишила нас
                на вулиці порожній
Аби порозумілися --
                одних.



Він по-інерції
                продовжував кричати:
-- Ну,ось,тепер
                мені  відповідай,
Чом відпустив
                дівчиську ти до хати,
Не скористався сам,
                й мені не дав...



І я сказав:
                -- А відійдемо,хлопче,
Бо якось-так
                незручно вже  буде,
Знаходимося ж
                під самим віконцем,
Гляди,
                і  потривожимо людей...



Ми відійшли.
                А він,смирніше трохи,
Оглянувшись
                на вулицю порожню:
--- Чого мовчиш?
                Ти що,до неї.. того,
Ти,може,маєш
                наміри серйозні?!



Якщо це так,
                то вибачай,дружбане,
Я,бач,не знав!
                Чого б то мав чіплятись...
Ну,я пішов,
                бо надто вже нерано,
А ще ж додому
                треба добиратись...



І він пішов,
                десь вбік,
                як і належить,
Він знати вже
                нічого не хотів!
Я поглядом за ним
                не довго стежив,
Хоч нам було
                додому
                по-путі...