Колись поскаржився поет...

Колись поскаржився поет – замало буйних,
Замало чесних серед нас, замало чуйних,
Душі бракує багатьом, а іншим – духу,
Мабуть, тому нам Бог послав таку розруху.

Що моя відповідь комусь не до вподоби?
Ви ще рахуєте себе за VIP – особи?
Даремно брешете, «панове», ми – отара,
А гідність наша та чесноти – лиш примара.

Чому ж питаєте живуть ті «кляті німці»?
Відповідаю: вони – люди, а ми – вівці!
Останній з них себе та інших поважає,
Найперший з нас себе та інших зневажає.

Невже Людина стала б тяжко працювати
За копійки, які ганебно й рахувати,
Лише за «щастя» зберегти від голодухи
Своїх дітей серед наруги та розрухи.

При цьому бачачи, як ті, хто зміг накрасти,
Перетворились на панів, на вищі касти.
Перетворилися самі? Та ні – ми з вами
На свої шиї їх зробили паничами!

Ми поважаємо таких, ми з ними чемні,
У нас обов’язки із ними є взаємні:
У нас обов’язок – їх смачно годувати,
У них обов’язок – нас вправно обкрадати…

Життя паршиве, та воно нам до вподоби.
Думки про гідність не для нас, не для худоби.
Були б Людьми ми, мали б зрозуміти
Що ой як треба щось із цим робити…