Дерево роду. 15 Як воно колись було

           Як воно колись було…

 

            Жінки -  Надежда та Марта прядуть біля вікна, а що ще робити в цю непогідну осінню пору.  Чоловіки - Іван та Лука теж при ділі.  Іван  в`яже  риболовецьку сіть, а Лука вирізує  з липи гребінку для  прядива.
           - Дідую, дідусю, розкажіть про те як воно колись було - просить   онучка Настя у діда Гуми
           - Лозказіть, зозказіть - і собі лепече   Галька.  Марія нічого  не каже, бо ще мала - в колисці спить. Дід Гума  починає їм розказувати.               
           -Ой, дітки, який же світ великий!  Ось приміром, як піти на Романівку, а потім далі, то буде село Петрівка, а за ним велике село Кринки, а потім містечко Глобино, за ним  містечко Градижськ. Воно вже на березі Дніпра стоїть. Дніпро ж, така широченна ріка, ширша, ніж від Лубенщини та до Попової гори, коли Псьол та Хорол розливаються весною.За Дніпром я не бував, але там ще села  і міста і люди живуть. 
         В Градизьку є пристань на Дніпрі - там пароплави пристають до берега. Це такі великі  човни, що по  Дніпру плавають.
         - А які пароплави завбільшки ? Які? - цікавляться діти.
         - А ось які - коли б взяти оте корито що у нас  з нього худоба п`є, та колиб воно стало таке завбільшки, що  б наша  повітка в ного влізла, то ото такий пароплав .
         - А яка повітка, велика  чи мала? - уточнює Настуня.
         - Звичайно ж велика, та що на дванадцятеро дверей, каже дід Лука.
         - Та де ж таке дерево вросло здоровенне, що з нього таке корито вирізали?
Дорослі сміються.
         - У пароплава корито не дерев`яне, а залізне - каже дід.
 Настуня морщить лобик і знову питає:
         - Так чого ж він, той пароплав не тоне ? Корито залізне, та ще й повітка в ньму - має потонути! Он коли ми до Хорола їздили прати, то чавун , в якому воду гріли втонув. Спочатку плавав -плавав, а тоді  взяв  та й потонув, бо води набралося. Настуня прикусила язика. Це ж вона пустила чавун на воду,  добре що тато знайшов і витяг з дна.
            
           Дорослі посміхалися.
           - Пароплав теж, як води набере то потоне, та там   на ньому, є матроси,  люди які слідкують, щоб такого не трапилось.  Так от, сіли ми з бабою Мартою на той пароплав та  й попливли у  місто Київ, в Лавру  печерську, молитися. Київ той стоїть на  горі, а в тій горі печер багато нарито і там монастир, монахи  за гріхи наші моляться. Мощі там всяких праведників є. Мироточиві і прості. Ми теж трохи миру там добули. Пам`ятаєш, як ти  весною на руку окріп хлюпнула?  Бабуся тобі руку миром помазала і опік швидко загоївся і не дуже боліло?  Настуня кивнула.
          - А якщо піти на Гордійки, а тоді на Федорівку, а тоді на Попівську гору в Попівку,  та спуститися з гори і перейти міст у Приліпці, то можна втрапити на Біняківку -  там завжди  ярмарок знатний.  Далі за Біняківку йдеш, то до монастиря в Козельщину прийдеш.Туди ми з бабою пішки ходили.Відтіля ото монашки і до нас приходять, рушники вишиті носять , іконки маленькі, хрестики в монастирі намолені  та граматки церковні всякі. - розказував дід.
                -Про поїзд розкажіть дідусю!- просить Настя.
                - Пло поід, пло поід - повторяє  Галька. Настуня сміється.
                -  Та я ж уже розказував не раз  і поїзд вам показував  на Покрову на шляху на коліні , чи  забули?
                - Ні, не забули !  - відповідає Настя. Галька мотає головою - не забули.   А діло було так.

                На Покрову їздили в Остап`я до церкви Кравчанским шляхом. Погода була чудова. Тепло, ясно. Повітря чисте, прохолодне та  прозоре - ні хмар на небі ні, імли на обріїї.  Коли верталися з церкви, дід зупинив підводу на коліні ( є на Кравчанському шляху  такий  не крутий  поворот, що називають на хуторах коліном) і довго дивився з гори вниз, на Остап`я. Жінки вже стали нетерпляче  перепитувати, що ж він там побочив, та дід відказував, що щось хоче дівчатам показати, як получиться. Аж ось гукнув: « Дивись Настуню, бачиш он там за Пслом хрест золотий на  Запсільській церкві блищить?» - і пальцем показав. « Бачу, бачу , блищить!» - вигукнула Настуня.  « А онде на Базилевській церкві хреста бачиш?»  «Бачу!»- відказує Настя. «Дивись, а між хрестами  чи нічого не бачиш? Там ото далеко ?» - питає дід. Жінки на возі теж придивляються, а Іван взяв на руки  дочку Гальку  і встав на воза - теж показує щось і їй.  Настуня придивляється, а тоді вигукує : « Бачу дим, як з димаря, коли мама хліб печуть!»  Дід Гума продовжує.: « А ну дивись, чи той дим на місці стоїть, чи хреста Базилевського минає - рухається?»  Настуня гукає : « Рухається! Рухається! Уже по цю сторону хреста!»  «Ото - каже дід Гума - поїзд їде на станції Сагайдак. Поїзда цього не завжди можна побачти з коліна, а тільки як ясно та  чисто на обрії, так як сьогодні.»
                -Ми не забули, та  розкажіть як на поїзді їхали! -  повторює Наст уня.
               - Як піти з Остап`я через міст  на Запсілля, потім на  Шилівку, а потім на Поділ, а вже там і до Сагайдака, до станціїї  недалеко - продовжує дід. Насипана там така гребля височенька, як на Лайлячому ставку. На тій греблі  лежать колоди дубові, одна від одної так як до печі завдальшки  , а на ті колоди прикручено залізні такі товсті та  довжелезні залізні рельси. Це така дорога для поїздів.  Колеса у поїзда стоять на цих залізних рейках і ні сюди ,ні туди, тільки по рельсах їдуть.У поїзда є паровоз та вагони.  Паровоз ну зовсім як ото Бирьозяча парова машина-молотарка. Тільки вона не молотить, а вагони тягне. Вагони - це такі хатки на колесах, як ото вози криті в циган. Тільки в циган вони полотняні, а у поїзда дерев`яні, та й більші. В тих вагонах лави , там люди сидять і в вікна дивляться, а паровоз тягне ці вагони.  Для простих людей то і лавки дерев`яні,а для панів - панські, з подушками. В Сагайдаку залізли ми у поїзд та й поїхали до міста Харкова. Це теж велике місто - таке як Київ. Там поїзд постояв довгенько, а тоді рушив далі і ми далі. До містечка Банного. У цьому місті меж є монастир  Святогорський  і церква на горі і печери в горі, а гора та з білої глини. Ми з бабусею Мартою і там молилися, щоб Бог нам  дитинку послав.
            - Добре ви молилися -Бог нас вам і послав.  - з серйозним видом каже Настя.
            - Та таки послав! - сміється дід і усміхаються всі в хаті…
               Дивлячись на  і слухаючи Надежда згадала і своє дитинство…
Так і вона  зі своїми братами та сестрами просили у свого дідуся , материного батька, діда Гната із Остап`я, коли гостювали в ньго, або він  в них:
           - Дідусю, дідусю, розкажіть про те як воно колись було .
- Та про що ж вам розказати? - питає бувало старенький дід  Гнат. -
                - Про те  як у москалях були! Про Крим! Про єнерала! Про столицю! Про те як нашу бабусю в полон брали!- кричать з усіх  сторін діти.
                - Та я ж вам все давно розказав, ви все знаєте.- каже дід.
                - Ще , ще розкажіть дідусю! Кричать онуки.
                - Та добре, розкажу. Відповідає бувало дід і починає свою розповідь.
                Як  був замолоду кріпаком  у пані Базилевської, як  батьки рано померли, царство їм небесне. Як змалечку працював на цегельні пані Базилевської - носив від печі гарячу і важезну жовту,майже квадратну цеглу з тавром КБ - «Катерина Базилевська». Ця цегла була дуже міцна  ы тверда, аж синя всередині.Як сироту , коли виріс,віддали в москалі, на двадцять п`ять років служити. Сочатку була муштра велика, щоб порядки воєнні знав, щоб  приказанія різні розумів. З оружієм щоб умів справлятись - не тільки стріляти, а й з штиком в атаку ходить,  і ще оружіє в порядку держати - розбирати та чистити.  Через два літа почалась війна з турками  і  послали  солдат в Крим воювати. Там, у Криму, дід Гнат знайшов у покинутій хаті молоденьку дівчину - думав босурманка, а вона нашої віри - православна, хоч і грекинею виявилася. Ім`я мала Демитря, а  по нашому Мотря. Дівчина була сирота,  як  Гнат , і він пожалів її ,тож вона до нього й прибилася.В  одному бою тяжко поранили Гната- контузія була і два пальці відірвало на правій  руці. У лазарет, де лежали солдати, сам єненерал приходив , хвалив солдатів і розпорядився,щоб негодних до служби списали додому, а  тим, хто кріпаком був велів листи  видати до їх панів, щоб на волю відпустили значить.
                Повернувся Гнат додому з Мотрею, але не зразу повіз її в Остап`є, а залишив у родичів далеких в іншому селі. Коли ж пані Базилевська видала йому грамоту про волю, то забрав Мотрю і обвінчався з нею. Це так було зроблено через те, що боявся Гнат раньше вінчатися, щоб пані Базилевська не визнала Мотрю за кріпачку і не забрала її.
                У Остап`ї зразу стали Мотрю прозивати Чубиха, бо мала таке густе та кучеряве волосся,що очіпок на голову треба було шити чималий, що те все волосся прибрати…
                … Надворі сутеніло. Надежда повела дітей в свою половину хати і вклала спати на печі.
Сама ж витала десь думками, подорожувала тими дорогами, що й Гуми, пливла по Дніпру і їхала поїздом, молилася у монастирях, в печерах про своє щастя, аж поки заснула…

( продовження буде)
                На русском языке рассказ помещен на сайте  Проза.ру
                http://www.stihi.ru/2011/10/29/8143