Про вiдчуття розiрваноi грiлки

Про відчуття розірваної грілки.

…Сором очі не їсть. / Та на клапті свідомість, ой, рве!
Так, як грілку Бровко, / чи як повінь на провесні греблю.
Як же серце судомить! / Та радію -  воно ще живе.
І, можливо, чеснот, / як сльозами омить його, стебла
Виткне з тіла колись – / коли ангел мій вирве язик,
І нетлінного Слова / смолоскипом осяявши вчинки,
В ноги й руки мої / зажене Божих цвяхів вердикт.
І тоді я згорю, / та комусь шлях вкажу мов жаринка,
Що живе тільки мить, / та й у ній прославляє Творця, -
Лиш крізь сяйво спокути / знайде спокій змарніле сумління.
Треба йти відроблять, / і цей вірш добігає кінця. 
Бо ж в ділах – каяття, / а в словах – тільки наміри тлінні.
А, до речі, чому / написав дурнуватий цей твір?
Це листівка собі, / у майбутнє, на спомин про мандри.
Як колись егоїзм / спокушатиме: «Стань наче звір!»,
То щоб я пригадав, /  як в лайні повз крізь «сили» меандри…

2011