Оце гiдна в дповiдь Это достойный ответ

 Я не маю надії, що дивно, бо мала б мати.
Народили людину, а лати забули дати.
І тепер вона б’є серцевиною в ребер ґрати,
Незахищений м’якиш вганяє в шовкові шати,
Одягається в панцир, ґудзики б’ють по м’ясу,
Дірки в тулубі носить, як королі прикраси.
Ось, дивіться! І кров цебенить з усіх ран рікою,
Я не стала, я народилася от такою.

Кожен дотик вганяти голкАми під шкіру мушу.
Шматувати словами голу промерзлу душу.
І доводити людям, що кожне моє слово,
То не вкрадені вірші, а просто шматки розмови.
То я богу казала: " Отче, подай забрало,
Бо дивитися в небо сили уже не стало.
Я босоніж іду по гОлках сухих соснових,
Ну врятуй мене, Господи, дай мені в губи слово..."

" Щоб могла приручати море, що поїть сушу.
Щоб могла лікувати дику відмерлу душу.
Щоб сказала, і враз повітря теплом віє,
Щоб не сльози солоні, а радість лягла під вії.
І щоб звуки були легкими, як пух лебединий.
Я не маю вже сил, я звичайна жива людина.
Я не маю меча, не маю щита й шолому,
Я прийшла на цей світ і ріжу тут по живому."

 Не приносила користі, от і тепер не буду.
Ми тут всі - незахищені, голі, маленькі люди...
Ми відмерле коріння, тоненькі сухі гілки.
Ми ж от навіть не цілі. Так собі, лиш шматки.
Нас зшивати докупи, плакати, оживляти,
Анастетиком сонця сльози сухі втирати,
Говорити " тримайся..." і бити рукою в стіну,
Підставляти руїнам голу відкриту спину.

 І нічого не трапилось, ранок такий як вчора.
Я втомилась писати, лист вже від літер чорний.
Я не хочу, ні слави, ні визнання, ні грошей...
Небо синє, глибоке, пусте... і таке хороше...