Степ

Стою я, степ широкий зором оминаю,
Та сам не знаю: жив я чи не жив.
Я йду по гаю, думаю, гадаю,
А й сам не знаю
За що дівчину єдину на світі кохаю.
Може, за те, що вродлива?
Та, певне, є й кращі.
Бо вона весела, мила та ще й не ледаща?
Ні, не знаю, чом люблю я, і не хочу знати!
Хочу далі степом йти та її кохати.
Хочу бігти, забутися, та закрити очі,
Хочу вітерець почути теплий серед ночі.
А іще б хотілося… Та що і казати!
Я хотів би з милою степом крокувати!
І її теплу долоню у своїй тримати,
Ніжно-ніжно я хотів би її обійняти та поцілувати.
Люди скажуть: «Це все мрії, цьому не бувати».
Мрії,.. мрії… Я заплющу свої карі очі
 І мені присняться  в снах її сірі, дівочі,
Добрі, ніжні, красиві та великі очі,
Коханої очі. Боже милий, як хотів би їх поцілувати,
Як хотів би мою милу міцно обійняти!
Як хотів би їй сказати, як її кохаю,
А натомість… Сон проходить, очі відкриваю:
Степ да степ кругом проклятий,
Ні кінця, ні краю!

Мрії,.. мрії… Якщо так, мріяти не буду,
І кохану свою в мріях навік позабуду!
В мріях позабуду?.. Чи спати не буду,
Щоб не снились мені сни, де вона гуляє,
І свою голівоньку квітками вінчає?
Та це марно, це як жито в полі взимку жати,
Бо тоді не уві снах, буде так вважатись,
Як той привид. Бо не може серденько без неї,
І душа без неї бродить, як в темних алеях.
Ні, не може душа бідна, і мозок не може,
Ніщо його більш не вабить, ніщо не тривожить.
Кругом поле, поле, поле, безкінечне поле,
Розстелилося навкруги, як отая воля.
Бо той степ, що я іду ним,
То є життя моє.
А дівчина, що люблю я, то є моя доля.
Єдина моя доля на життя широке,
Як степ безкрає, як  поле одиноке.
Єдина, бо не знайду іншої такої,
Милої, красивої, ніжної, м’якої!
Як захоче кохана зі мною степом мандрувати,
То й цей степ, життя широке, стане мені раєм.
Не захоче – бог з тобою, піду собі далі,
Але піду сам, один, бо не знайду пари.
Степ та степ кругом далекий, щось я забарився,
Піду далі, долі шукати, а, може, знайду більше?

01.09.07 р.