Чи ладен хтось пов рити?

Зізнаюсь у коханні. Зізнаюсь у коханні тобі. О боже. Чи ладен хтось повірити?
 
Я кохаю тебе…
 
Тричі кохаю… сотні разів.
 
Я коххаю тебе! Кохххаю!!
 
Видихаючи п’янкий запах тебе на кожному "Кохаю". Солодкий, аж нудотний, пристрасний, аж спік легені, пряний, аж хочеться чхати. Твій запах від «завушної території» вниз до атласної шиї, ще нижче… до плеч, до грудей… і все нижче… все нижче. Гостріш відчуваю твій запах. Від ледь відчутного й ніжного до розпеченого й агресивного. Така залежність від запаху іншої людини, певно, трапляється єдиний раз в житті. Хочеться вдихати тебе щохвилини. Господи, який ти солодко-пригірклий! Не вдихати, а нюхати жадаю. Нюхати постійно кожен клаптик твого щиро- розхристано- відверто- дорослого тіла.
Голову паморочить від занадто великої кількості твого кисню в моїй крові. Поколює у кінчиках пальців. Хочеться вп’ястись у твою плоть, суть, шкіру, м'ясо, містилище-святилище твоїх думок. Ти весь склепаний із думок, образів, принципів. Всередині тебе лише плинуть повільно-вільно як клубки диму геніальні лише твої персонально-індивідуальні… Священні(!!!) для мене думки!.. Чорт би їх побрав, коли б хоч одну я не зрозуміла, не взнала, не вчула в твоїй голові. Я смокчу їх в себе з кожним цілунком, кожним новим шматом, який я відкушую від твого тіла.
 
Відгомін кожного слова знаходить прихисток в моїм серці. Кожне зле слово робить зле всім моїм нутрощам. Кожне слово перетворює той кисень – твій запах – що я ним дишу, на отруту. Мене терміново рве. Рве на частинки. Рве від отрути отрутою на задубілий від перших морозів асфальт під жовтневою зливою, від якої червоне волосся фарбує плечі, зодягнуті в білесеньку куртку. Жовта рідина з червоною капотять на асфальт, на підлогу, на простирадла, де ти знову маєш мене, з мокрим волоссям на подушках. На віях застигли останні краплини осені. Такої осені вже більше не буде. Осені, коли зозла ти маєш мене не ласкаво-ніжно-ледь пощипуючи спину-ледь покусуючи губи, а злісно-дряпаючи-ломаючи нігті-зриваючи голоси-рвучи волосся.
 
Чи знаєш ти, як болісно жінки сприймають кривду? Чи знаєш ти, як гупає їм в скронях в той момент, коли ви кажете щось огидно-образливе? Чи знаєш ти, як стікає кров в горлянку, з розшматованих зсередини губів? Не знаєш. Не відчуватимеш тої болі, яка крає кожен м’яз, кожну тканину тіла. А що вже мовити про душу!
 ***
Нерозчесана скуйовджена пізно вранці розчавлена тяжкими сновидіннями роздратовано прокинулась Вона. Чорна білизна не досить естетично-еротично виглядає після ночі. Вона цілу ніч кохала Його. Кохала власноруч, всіма своїми силами. А він вже дивиться ті-ві в сусідній кімнаті. Дещо прикручена гучність, неначебто дякує за Його ніч. Ой дідько! Хіба неділя може бути таким важким ранком? Всі м'язи напружені, не відпочила за ті декілька годин, відведених для сну. Іди, жінко, готуй сніданок! Його шлунок вже подає перші позиви: «Володар Хоче Їсти!»
 
Жінка спромоглась підвестись, натягнути халат (та таким чином щоб виглядати хоч трішки привабливо!) і пішла завчено-спокусливою ходою розбивати яйця над сковорідкою.
 
«Привіт, кохана!», - привітно-райдужно-весна в голосі посеред зажуреної осені на дворі-бадьоро мовив Він. «Кохана, - каже – добрий ранок». Всміхаючись на силу ледь киває в відповідь, масло гучно шкварчить на тефлоновому покритті. Думка в голові єдина: «Чому Тефаль хоч сьогодні не подумав про мене?»
 ***
Запах відходів нашої спільно-сумісної пристрасті не вивітрюється з кімнати взагалі. Ніколи. Здається, майбутнім дітям буде назавше заборонено навідуватись до цієї кімнати. Брак свіжого повітря робить наші стогони ще більш томними, а солоний запах простирадл лишає сліди на нижній білизні. Отже, спатимем голі! В цю кімнату суворо заборонено заходити одягненими! Чуєте?! Усі! Ця кімната суворо призначена суворо для сексу. Тут малоймовірно просто заснути, коли кожен сантиметр ліжка пахне тобою. Ледь рідше мною, - не помічаю?

О запаху! Залишися навіки в мені! Я б з'їла усе чого цей чоловік торкався, лишаючи свій запах на цих речах, від віконного скла і до залізної ручки дверей!
***
 
Лиш лежати на підлозі, гучно дихаючи, міцно стискаючи твою долоню, дивлячись в стелю.
 Холод проїдає тканину одягу, проїдає геть до ребер. Аби не дібрався до серця! Та ж ні. Серце так просто не спиниться. У ньому щось шумливо щемить, щипаючи нервові клітини по всім тілі. Шубовснути з головою в небо. Аби тебе, мій милий, поряд вистачало! Аби один ти серед всіх цих підлог лежав поряд! Коханий… Весь світ не спромігся б скохати тебе цілком, від низу й до верху. Скохати тебе, плекаючи, як маленьке хлоп’я, в своїх обіймах, щоб не стало до непритомності відчайдушно холодно. Любий! Чи вартий ти всіх сліз, що пролито додолу? Кожної миті я ладна гніватись на себе, що хвилину назад не цінувала тебе, так як кожну хвилину наступну. Я ладна померти, коли ти не настільки чудовий, яким тебе бачу. Ти – янгол: небесна краса, вибагливо виведені божою рукою очі, м’які губи. Запах – сунично-молочний. Хіба ви таке чули? Хіба таке можливо? Хіба не янгол – володар таких ароматів?
 
Янгол. І серце схоплюється й тріпоче, як пташка, щойно побачу тебе. І всмішка розливається по обличчю. І, господи, я ладна цілувати його ступні!
 
***
Вперто, сконцентровано, сумлінно я слідую за тобою, як тінь, тримаючи легенько твої пальчики. Ти сваришся, тобі недовподоби. Але тільці, не марно прозвані волами, сумирно терплять кожні удари батога по спині. Буває, що ти зупиняєшся, на хвильку, щоб перепочити, на шляху до своєї величної мети.. і тоді.. я поряд. Ти можеш вхопити мої руки, зацілувати моє лице! Ти можеш! Я дозволяю! Я нижче усіх твоїх дотиків! Лише б ти не бачив моєї жалюгідності… Лише б ти не відчув моєї нерішучості, мого остраху важкої втрати у вигляді тебе.. Мій янгол, мій злий геній! Ти губиш усе, що було створено. Та ж ні! Всі ці руїни в мільйони крат привабливіші, аніж були раніше! Аби хватило сліз, щоб всі їх окропити!
***
 
Лежу поряд. А ти дихаєш. Чи можете ви, прості люди, уявити, що він дихає?! Дихає так само, як і ми! Лишень послухайте, побачте! Пробачте, що ж це я… Ви не помітите різниці, вам не дано відчути Його особливість, даровану Богом. І спершись на руку, я споглядаю. Ти прекрасний, як квіти зрання, що їх пелюстки ласкаво дрижать під пісні ласкаво-бурхливого вітру. У цей момент я зрозуміла, що ніколи ще не бачила такої краси, таких теплих рук, такого творіння небес. І запах простягався від тебе до щілини в дверях, геть із дому. Хочеться торкатись тебе, чіпати, кохати раз за разом ще палкіше, знов і знов. Смішно! Як може принижуватись людина в своїх очах порівняно з іншою. Як мліє та губиться її образ на фоні святого світіння білизни його шкіри. Господи, рятуй!
 
Так ніхто не скохає твій зверхній образ, як я, ніхто не дотягнеться. Лише жалюгідне творіння людське, тобто я, задовольниться тим, щоб ледь дотягуючись цілувати пальці твоїх ніг.
 ***
Чи знав він, як вона хворіла? Чи чув, як билось її серце? Чув. І чув падіння сліз і відчував їх смак губами. Та зверхні янголи не мають жалю до таких як вона.

До таких простих, зневажених, такі зневажливі.

Про неї він мовив, що її ніде не возвеличать, не кохатимуть. Та й він її насправді не кохав. Не пекло у грудях почуття. Гаряче, струменеве, кілке.
 
Захотілось померти.
;