I я пiрнаю
В забуте почуття кохання,
В двох душ самотніх поєднання
І, наче птах, лечу у вись…
Шпаків-розбійників юрба,
Весна в обличчях перехожих.
В кульбабах, так на сонце схожих,
Мов не відома їм журба.
Моя журба. Втомився я -
В житті лише поневіряння.
Де ж мої мрії-сподівання?
Де та, що скаже – я твоя?…
Я не потрібен, я чужий.
Між мною й світом тінь пробігла,
І в часі посмішка застигла,
Я так давно вже тільки свій.
Аж раптом щось – немов удар -
Як грім, хоч сонце в небі сяє,
Неначе дощ, що в мить змиває
Дум сірих, наче пилу, шар…
Як все барвисто навкруги!
Які зелені в тебе очі!
В них море, що чекає ночі…
І я. Один. Серед юрби!
І знов пірнаю…
Свидетельство о публикации №111101701877
Линзы, что ли, вставить?
Но стихи всё равно хороши!
Наталия Журавлёва 18.02.2012 01:33 Заявить о нарушении
сидишь себе, смотришь в зелёные глаза, пьёшь чего-нибудь
общаешься, так сказать, с умным человеком...
ну и стишки сочиняешь (попутно)
так и живём...
а небесного цвета глаза - это круто!
(ну, почти как...)
Игорь Белый 3 18.02.2012 13:05 Заявить о нарушении